Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

* * *

Плюнувши на інструкції, конспірацію та решту шпигунських обережностей, знесилена Едіт поїхала просто до фотостудії. Дісталася уже у присмерку.

Іти додому не хотілося. Тим більше Алекс, її чоловік, уже третій день як поїхав у своїх лікарських справах до Единбурга…

Роззирнулася… простора канапа під стіною — цього їй на сьогоднішню ніч досить. Зняла сукню, загасила світло і, загорнувшись у плед, вклалася на канапі. Нарешті могла вивільнити сльози, що підступили до горла.

Плакала, сама не розуміючи, якого дідька. Яке їй, власне, діло до викиднів дружини Арнольда Дейча? Яке їй діло до гера Отто? Яке їй діло…

За тьмяно освітленим з вулиці вікном майнула чиясь тінь.

Едіт затулила долонею рота.

Чорт… Її необережність! Дейч правий, вона геть непрофесійна, діє, як заманеться, підвладна емоціям сука, у якої розпочалася весняна тічка! Як вона могла порушити усі правила конспірації? Як могла просто від Дейча поїхати до фотостудії?

За дверима щось зашурхотіло.

Ноги Едіт Тюдор-Харт відмовлялися рухатися.

Вона нарешті підвелася, прислухалася.

Шурхіт за дверима стих, наче нічого й не було. Минула хвилина, десять, півгодини… Втома брала своє. Едіт вклалася, заплющила очі і поринула у сон.

Вранці, коли прокинулася, нічна пригода видалася їй не такою страшною.

Врешті-решт, вона жива-здорова. А шурхіт за дверима… він може нічого не означати. Плід її стомленого мозку.

Привівши себе до ладу і поправивши зачіску, Едіт нарешті попрямувала до дверей, аби відчинити фотостудію.

Тільки-но прочинила двері, на порозі побачила складений у кілька разів аркуш.

Хтось підсунув його вчора просто під двері.

Підняла ту записку, розгорнула тремтячими руками. Усього кілька слів, але того було досить, аби зрозуміти, від кого це послання.

«Акол-роуд,13, в Кілберні. Чекатиму».

Вона ніколи не бачила почерку гера Отто, ніколи не отримувала від нього листів, але одразу зрозуміла: то він! От засранець! За кого він себе має? А її?

Та вже скоро ноги самі несли Едіт Тюдор-Харт до найближчої автобусної зупинки.

За кілька годин складного конспіраційного маршруту вона буде там. Буде!

* * *

«Хвоста» не було. Нікого… Зрештою, вона так довго каталася автобусами, змінюючи маршрути, то добрих десять хвилин вдавала теревені у телефонній будці, тим часом приглядаючись до перехожих, то безтурботно прогулювалася вздовж набережної Темзи, смакуючи морозивом, то знову сідала в автобус і їхала аж у передмістя, що якби була на місці її гіпотетичних переслідувачів, то давно б перестала вважати себе правдивим об’єктом для спостереження.

Конспіративне мотиляння містом добряче виводило Едіт із рівноваги. Однак сьогодні вона мусить дотриматися того «замітання слідів» від першого пункту до останнього. І то не заради себе, а заради гера Отто.

Хто знає, чи вчора, коли вона на емоціях вибігла від Арнольда Дейча, було за нею спостереження. Треба сподіватися, що нічого такого не було.

Але сьогодні вона має бути вдесятеро обережнішою!

Гер Отто не просто віденський підпільник — він агент радянських спецслужб, зв’язковий резидентури ОДПУ у Лондоні з Віднем. І хтозна ще у чому полягає його роль у спільній боротьбі…

Підставити його вона не має ніякого права!

Їй так хотілося нарешті дістатися того клятого Кілберна, та щоразу, як серце благало її обрати потрібний маршрут, Едіт повертала і рухалася у протилежний бік — так наказував здоровий глузд та інструкції.

На четвертій годині блукань лондонськими вулицями Едіт Тюдор-Харт вирішила, що того достатньо. Для останньої перевірки зайшла у квіткову крамничку, купила букетик блідо-жовтих нарцисів.

Поки продавчиня складала для неї букет, Едіт дивилася крізь скло вітрини — на вулиці нікого… Пора ланчу. Вийшла, пройшлася трохи вперед, наче випадково впустила нарциси на тротуар.

Букет, благенько перев’язаний шнурівочкою, розсипався, Едіт почала збирати квіти, поглядаючи тим часом позад себе — нікого. Нікого, хто йшов би за нею.

Нікого, хто йшов би назустріч їй. Жодного авто, яке б вона зауважила двічі, жодної підозрілої ситуації…

Букет нарцисів може занадто привернути до неї увагу, коли вона нарешті дістанеться Кілберна, тож, недовго думаючи, Едіт Тюдор-Харт вкинула букет до смітника, що тулився збоку автобусної зупинки.

Тепер — до нього. До гера Отто.

Він відповів на її обережний стук майже блискавично — відчинив двері. Видався їй подібним до сторожового собаки, який очікував увесь цей час, прислухаючись, чи не йде його господиня.

Це їй полестило.

Едіт помітила, як зблиснули у його темних очах тріумфальні вогники, а далі він вхопив її за руку, просто-таки втягнув до квартири без слів, без привітання, не даючи опам’ятатись, загорнув у міцні обійми.

— Чекай, чекай…. — прошепотіла вона, і сама божеволіючи від такого шаленого натиску.

Та Отто фон Фраузе, на щастя, не дослухався до її слабких протестів, виявів запізнілої сором’язливості та невпевненості. Бо ж якщо вона тут, якщо прийшла… значить, жадає його так само!

Він, наче зголоднілий звір, накинувся на неї, не відриваючи вуст від її, забиваючи памороки тими поцілунками, на ходу вивільняв її тіло з одягу, аж поки Едіт не опинилася під ним на просторому скуйовдженому ліжку. І коли відчула його знову в собі, як тоді, у купе потяга — нахабного, стрімкого, впевненого в кожному своєму русі, в кожному доторку, в кожному ударі в глибину її збудженого лона — вона втратила лік часу, вибухам насолоди, що змушували її тіло трепетати, будь-якому сприйняттю реальності…

Коли вже була геть знесилена, вимучена солодким любовним катуванням, гер Отто відсунувся на край, запалив свічку у свічнику і повернувся до неї.

— Ми порушили усі інструкції, Едіт, — сказав коротко.

— Згодна. Ми не мали права цього робити отак, — погодилася вона. — Але мені байдуже.

— 1 мені.

— Знаю, — тільки й зуміла відповісти Едіт.

Гер Отто кивнув, наче вони досягнули з нею якоїсь таємної домовленості. Влігся поруч, притиснув її до себе.

— Якщо Дейчу стане відомо…

— Арнольду зараз не до нас, — тихо відповіла вона. — Ти бачив його. Бачив, який він знервований?

— Так, — погодився Отто. — Не схоже на Дейча.

Едіт лише на мить замислилася, чи варто про це казати Отто, але бажання бодай так помститися Дейчу за безпідставну зневагу до неї взяло гору і вона проказала:

— У Дейча сімейна драма. Джозефіна, його дружина, не може виносити дитину. У неї стався черговий викидень…

— Він телепень, — гмикнув Отто.

— Він не телепень, — впевнено відказала Едіт. — Він один із найкращих. Але оці невдачі з вагітністю Джозефіни… вибивають його з колії.

— Так йому і треба, — додав Отто.

— А що треба тобі? — поцікавилася вона.

— Ти, — просто відповів Отто. — Твоє тіло, твоя душа. Вся ти, Едіт.

— Це