Читати книгу - "Зібрання творів"

і в небо, до блакиті,

білобородий, линь.

Земля стоїть на цвіті,

немов небесна тінь.

Хай янгольська мармиза

замурзана украй -

цілуй Господні ризи

і д’горі надлітай.

Господь тебе полюбить,

причислить до святих,

але в раю загубить

тебе щасливий сміх.

3.7.

* * *

Те море, що ворушиться на споді

усохлих пам’ятей, стихія снів

і вирва начувань непроминальних

о тій порі, як самота самотньо

ще жде-пожде. Глевке холодне море

опроти зір сколошкало мене.

Носились берегом сягнисті тіні

забутих друзів і товаришів,

кохані йшли – погребною чергою.

Погребне сонце тліло угорі.

Такий неупокій! Така досадна

невиспокоєність! Мулькавий берег,

як скалок неоговтаних бажань,

надщерблений, мов збитий край тарелі.

Занісши ногу за страшну межу

обох стихій, я опинився в водах,

що геть мене собою пострумили.

І я це знав: що вже не вбережусь

утриматися. І червоні цятки

пурхавих птиць, немовби снігурів,

дзьобаючи, дощили чорноводдя.

А сонце, розмурашене роями

рудавих ос, чаділо в небесах,

додимлюючи мій передкінець

життя і сподівання. Віще море

ще хлюпосталося на споді дум.

І білоногі бігали дівчата,

тонкоголосий водячи танок.

5.7.

* * *

Так м’яко місяць висів у пітьмі,

просинений дочорна. Так обачно

летів грайворон, не торкавши крон,

допіру змовклих. Так пересторожно

зверескнуло звірятко в пущі лісу,

коли ти на горбі стримів, як пень.

Поза плечима шамотіло озеро.

Сюрчали сторожі, громохкі постріли

колошкали омирений мій сон

і одміняли перемовклий спокій.

Проте – я заховався. Очі – ввись

устромлені, підносили погруддя

повище віт, де на одній площині

тримався всесвіт, Пан-Господь і я.

І там себе досновував, як нитку

сотає з себе шовкопряд. Безокрай

був тільки задля мене. І почезлий

у ньому, задля нього висів я.

Сузір’я перебляклих стиглих зір

збиралося, мов дощ, над головою.

І від потоми взгірного ширяння

враз засвітилась зісподу земля.

6.7.

* * *

І я сягнув нарешті порожнечі

і зупинився, вигорілий весь.

Довкола – пустка. Погаром бажань

(намарні спроби вирватися з смерті)

пропахла невідь-далина. Зигзичить

скажений пугач. Рівно сім разів.

Як моторошно, перейшовши шляхом,

пригадувати збавлені путі,

уже недовідомого торкнувшись,

де тільки лет. Лише спадання й лет.

І тяжко навантажений собою,

гнітишся ти – собою, ким крило

правує всевельможно. Ось де окрай.

І ось де чар п’янкого небуття.

Ти ще на лезі самопрочування,

на пласі спогадів-передчуттів

блаженного кінця, котрий значили

іще до тебе. Коло. Спокій. Край.

Самоприпинення. Стара чернетка,

прочитана і вздовж і поперек,

мов пале листя в струмуванні річки

переживає смертний свій маршрут.

Оце буття за краєм. Ця хистка

межа – себе і не-себе. Мов пляма

запаморочень, певно спередвічних,

повзе скісною тінню. І гулкою

подоланістю заступився стук

грудної неоговтаності. Досить:

гулкої порожнечі я сягнув

і зупинився. Вигорілий простір

отінив свічку – болю епіцентр.

6.7.

* * *

Ти ще зовеш мене – а я вже рушив

од тебе – геть. Ти ще зовеш і віриш

у тьмяний поклик свій. Та пойнялися

останніми вогнями береги

і покрутилися прижухлі лози

і вже лисніють стерні, мов ножі.

Вітрила виспокоєних небес

напнулися супроти – гиля, гиля

увись, увись – і вже мені курличуть

далеку путь. Та ж хутко! Не барись!

Ти ще мене сподієшся, та я

поймаюсь летом, наче безголів’ям,

ще чувши поклик твій. Коханий ретязь

урвався і просипав краплі крові,

як перламутри досвітків смеркальних

чи розсипи світанних вечорів.

Та ти – чекай мене. Бо ще за краєм

цієї вічності є друга вічність.

І там мене чекай. Отам. Одразу

за краєм смерти. Клич. І виглядай.

6.7.

* * *

Мене гойдає хвиля почуттів

у неокраїм тьмяно-круглім перлі

блакиті, сонця, суму і тепла.

Над головою – небо. Унизу -

хлипка вода. І тисячі відтінків

пругкої барви, синяви одради

і фіолету пізньої жаги.

Так – горілиць – лежу, і кожна хвиля

погойдує мене і доручає

бажанню. Легко, м’яко, пругко як,

і солодко, і тепло, і волого,

і безберего-кругло. Сам Господь

мене довірив цій вільготній хвилі,

пустивши за водою. Спалах сну

іще росте, розклублюється, зріє

і пукне, як троянда. Круглий сон

ледь-ледь припахує. І тонко-тонко,

мов голочками спраги. Краще вмри,

аби нараз не видовжити хвилі,

аби нараз не перечути миті,

під опадання ярих пелюсток,

таке миттєве і таке уроче.

Благослови ж померти – до кінця.

6.7.

* * *

О не зови мене, не клич мене,

це не по-чесному. Благаю!

Тебе ж у радості вітаю я,

тебе і в горі я вітаю!

Молю – не розсипай зигзицею

те перламутрове скигління.

Постань на всі віки жар-птицею,

як пізніх років воскресіння.

Не наворожуй сподівань нічних,

не нагадай про краплі щастя;

перезабутий плач, мосянжний сміх

почути-бачити не вдасться.

Немов відбиток на воді тремкій,

що не почезне в хвилеводді,

пробудь мені в солоній і гіркій

у богонарожденній вроді.

6.7.

* * *

Неначе жмуток птаства – вибухає

з розкублених багать – отак і нам

геть розтривожені знялися душі.

Знакують мойри наш останній лет.

Високі вогні спопеляють крила

і застеляють погляд. І несуть

на пагорбі розпеченого вітру

до урвища, де