Читати книгу - "Серця трьох"

Торес лише кивнув головою.

— Це справжній самоцвіт. Невеличкий. Він, як ви самі бачите, не ідеальний. І, ясна річ, під час шліфування більша частина його загине марно.

— Скільки він коштує? — нетерпляче й неввічливо спитав Торес.

— Я бідна людина, — знову сказав Фернандес.

— Ніхто й не просить вас, старого дурня, купувати його. Та коли ви перший завели про це мову, то скажіть, скільки за нього дасте?

— Як я казав уже, нехай дарує мені шановний сеньйор, як я казав допіру, я дуже бідна людина. Досить часто я не маю змоги купити собі навіть несвіжої риби на обід. Іноді я не можу дозволити собі й ковтнути дешевого червоного вина. А воно конче потрібне для мого шлунка; я дізнався про це, ще хлопцем бувши, коли служив за учня в Італії, далеко від Барселони. Я такий бідний, що не купую коштовних самоцвітів…

— Навіть, щоб потім заробити на них? — перебив Торес.

— Якщо я певний, що матиму зиск від цього, — прохарамаркав старий, — тоді куплю. Але через свою бідність я не можу платити великі гроші.

Він знов узяв у руки камінець і довго, уважно вивчав його.

— Я дав би, — нерішуче почав він, — я дав би… тільки нехай же шановний сеньйор пам’ятає, що я страх яка бідна людина. Сьогодні я мав у роті якусь там ложку юшки з цибулею та скоринку сухого хліба…

— Ради бога! Скільки ж ви дасте, старий дурню? — гримнув на нього Торес.

— П’ятсот доларів, та й то не знаю, чи зароблю що на цьому.

— Американських доларів?

— Мексіканських, — додав старий, зменшивши тим ціпу вдвоє.

— Звичайно, мексіканських, тільки мексіканських, ми ведемо всі розрахунки в мексіканських доларах.

Хоч і зрадівши в душі, що такий маленький самоцвіт коштує так дорого, Торес удав незадоволеного й хотів був узяти камінець назад. Але старий відсмикнув руку, не випускаючи зисковну для себе річ.

— Ми ж бо давні приятелі, — прохрипів він. — Я знав вас, коли ви ще хлопцем приїхали сюди з Бокас-дель-Торо. І, як для приятеля, я заплачу вам американськими доларами.

І тільки тоді — не зовсім виразно, але цілком певно — зрозумів Торес, які величезні скарби лежали в Царициній скрині, скарби, що їх Загублені Душі викрали із сховища майя.

— Чудово, — сказав Торес, швидко й спритно відібравши у старого камінець. — Ця коштовність належить одному моєму приятелеві, і той хотів позичити в мене грошей під заставу її. Завдяки вам я тепер знаю, що можу дати йому до п’ятисот доларів. Буду дуже радий першого ж разу, як ми зустрінемось у пулькерії, почастувати вас легким червоним вином, таким корисним для вашого здоров’я; вип’єте собі, скільки душа схоче.

Виходячи з крамниці, він анітрохи не приховував своєї зневаги й презирства до обдуреного ювеліра. Торес навіть запишався, коли подумав, що цей хитрий іспанський лис принаймні вдвічі зменшив ціну самоцвітів.

На ту пору Леонсія, Цариця й обидва Моргани поверталися з долини в умовах куди кращих, ніж Торес, бо пливли вниз річкою Гвалакою. Але перед самим їхнім приїздом на гасієнду Солано там сталася подія, на яку тоді ніхто не звернув особливої уваги. Пробираючись покрученою стежкою в супроводі кволої бабусі, закутаної чорною шаллю, що не цілком ховала худорляве зморшкувате обличчя, колись повне і вродливе, до гасієндіи ішов найнезвичайніший гість, якого будь-коли вітали Солано.

То був літній гладкий китаєць. Його круглий вид свідчив про лагідну й доброзичливу вдачу, властиву всім товстим людям. Ім’я його, І Пин, означало «сік спілого яблука», а манери він мав такі самі лагідні та солоденькі, як і ім’я. А що вже до старої, яка ступала, спираючись на нього, то І Пин був утіленням пошани й ґречності. Коли вона через свою кволість спіткнулась і мало не впала, І Пин спинився й дав їй відсапнутись та звести дух. Тричі, поки вони йшли до гасієнди, він напував стару французькою горілкою із своєї пляшки.

Вигідно посадовивши свою супутницю в тінявому кутку подвір’я, І Пин сміливо постукав у парадні двері. Звичайно у своїх справах він заходив з кухні, але ця справа і його власний розум навели китайця на думку, що тепер він має стукати в парадні двері.

Покоївка-індіянка, що відчинила йому, доповіла про його прихід невтішному Енріко Солано, який разом із своїми синами слухав оповідання Рікардо про загибель Леонсії в горах майя. Челядниця вернулася і сказала, що сеньйор Солано слабий і не приймає нікого. Промовила вона це досить шанобливо, дарма що відвідувач був китаєць.

— Гм, — сказав І Пин і почав вихваляти себе, щоб намовити челядницю доповісти про нього вдруге. — Я не кулі. Я пристойний китаєць. Я довго ходив до школи і розмовляю по-іспанському й по-англійському. Я пишу іспанською мовою. Я пишу англійською. Дивіться! Ось тепер я пишу іспанською мовою до сеньйора Солано. Ви не вмієте читати й не розумієте того, що я пишу. Я пишу, що я І Пин. І живу в Колоні. Я прийшов сюди побачити сеньйора Солано. Справа важлива. Дуже важлива. Дуже таємна. Я пишу про все це на папері, але ви не можете прочитати.

Проте він не сказав, що дописав наприкінці:

«Сеньйорито Солано! Маю для вас велику таємницю».

Записку, очевидно, одержав Алесандро, найстарший син Енріко, бо саме він підійшов до дверей, випередивши челядницю.

— Перекажи свою справу через мене! — майже сердито накинувся він на гладкого китайця. — В чому річ? Мерщій!

— Дуже добра річ, — відповів І Пин, задоволено відзначивши, що його співрозмовник схвильований. — Я заробляю багато грошей. Купую, як ви кажете, секрети. Продаю секрети. Дуже гарна річ.

— Що ти знаєш про сеньйориту Солано? — гримнув Алесандро, вхопивши його за плечі.

— Все. Дуже важливі відомості…

Алесандро не владав уже собою. Він мало не поволік китайця до кімнати Енріко.

— В нього є новини про Леонсію! — вигукнув Алесандро.

— Які? — в один голос спитали решта Солано.

«Ого!» — подумав І Пин. Такий запал, хоч і показував добрий початок, але починав хвилювати і його самого. Енріко помилково зрозумів його настрій як страх і, піднісши руку вгору, звелів своїм синам мовчати. Тоді спокійно спитав:

— Де вона?

«Ага, — подумав І Пин. — Сеньйорита, виходить, десь ділася. Це новий секрет». Він може придатись йому коли-небудь. Гарна дівчина, із заможної родини Солано, зникла в одній з країн Латинської Америки! Та він же матиме з цього великий зиск. Одного дня вона може одружитись (І Пин чув про це в Колоні), коли-небудь посвариться зі своїм чоловіком, або ж її чоловік посвариться з нею, і тоді чи вона, чи