Читати книгу - "Українське письменство"

— Завтра після ранньої служби, — одказав старий. — А тепер іще зайдемо та купимо личманів та хрестиків на гостинці. — Поговорили ще трохи та й умовилися, щоб зустрітися завтра в монастирі, і пішли кожний у своїй потребі.

— Добрий парубок, — говорив старий Чайка, виходячи з своєю онукою з монастиря. — Добрий! Я таких люблю. Очі в нього ясні; зразу видно, що й душа теж не чорна.

Онука не відповіла ні слова, хоч цілком з ним погоджувалась, а про очі — то могла розказати далеко більше.

Рано прокинувся Іван другого дня, і як прокинувся, то довго сидів, мов затуманений. Зачарована нічними снами душа його гуляла на свободі і не зразу скорилася тверезому розумові; стривожене серце перестало колотитися. В туманній уяві все стояв любий образ. Аж ось у голові йому прояснилось. Він глянув круг себе, і прегарна картина берегів Дніпрових з усією дикою красою своєю стала йому перед очима.

Сам старий Дніпро синів долі. Широким ходом подався він на обидва боки, стаючи щораз суворіший, а коло Подолу потемнів, як воронове крило, та й повернув до Вишгорода. Вздовж по течії потяглися за ним невеличкі затоки та озерця; одні з них немов чіплялися за нього, так, ніби хтіли вдержати його коло себе, щоб не пішов він у далекі степи, другі відходили в далину попід самісінькі ліси і там на волі купалися в рожевому світлі сходу. Темна зелень лугу була вкрита сивою сіткою імли. Але млі найбільше до вподоби понурі ліси наддніпрянські: вони раз у раз синіють край неба, раз у раз сумують та хмуряться, і ні ясне сонце, ні прегарний краєвид київський не звеселять понурого їх погляду. Небо чисте. Тільки понад лісами висить довга хвиляста смуга-хмара, пойнята знизу пурпуровою загравою. Наближався схід сонця.

— Хороші тут місця, — подумав Іван, — а все не те, що наш Вороніж. Там якось веселіше. Ідеш, бувало, вранці з нічлігу, та як глянеш на садки понад ставками, у ранішньому ще тумані, — то так на душі стане враз ясно та весело, так би й заспівав, здається, якоїсь не чуваної ще пісні!.. Ех, Вороніжу, Вороніжу! Скільки я сіл та міст виходив за ці роки, але ніде не бачив веселішого місця!

І він знову приліг на посланий на садовій траві кобеняк, заплющив очі і кілька раз витягнувся, щоб одігнати останній слід сну.

Сонце тим часом випливло понад синіми лісами, і ясний Господній день настав на радість всьому світові. Іван устав, умився, помолився до Лаври, подякував хазяїнові за хліб-сіль та й пішов у монастир, щоб уже звідти рушати в дорогу. Незабаром прийшли і його земляки.

Одстоявши ранню службу і ще раз приложившися до мощей святих угодників, що у великій церкві, наші прочани подалися додому. Виходячи з Києва, усі мовчали, так, ніби крім побожної думи не мали на душі нічого.

Перейшовши через Дніпро довгим дощаним мостом, поклали по три поклони святому місту, а потім іще кілька хвилин постояли, озираючи незрівнянний київський ландшафт.

Праворуч на самій поверхні Дніпра прослався Поділ зі своїми монастирями, церквами та дзвіницями, з величезною своєю Академією. Геть за Подолом синіли на обрії ліси, що йдуть у Литву на кілька сот верстов, і високі будівлі, що виступали з гурту міських домиків, немов були намальовані на блакитному полі. А від Подолу вздовж усього правого берега тягнеться пасмо гір, зелених, порослих купами липи та ліщини, облямованих долі сріблястими вербами. На найбільшій верховині всього пасма, де природа, виграваючи темно- та ясно-зеленими потоками рослинності, дійшла до розкошів надзвичайних, — стоїть золотоверха Лавра, той вінець київської краси. Сяє вона всіма своїми банями, і ніщо в світі не зрівняється з її сяйвом: так, ніби само сонце, розбризкавшися, всипало її своїми іскрами і золотим пилом запорошило синю поверхню Дніпрову. І Дніпро сяє тільки коло Києва, а там далі, за Видубицьким монастирем, що виглядає нижче від міста з зеленої пащі гірської, — знову стає суворий та дикий, не дивиться ні на зелені луки, облямовані білими пісками, ні на зблідлі гори, що йдуть понад ним у найдальшу далину; і тільки на прощання на самім краю неба він нараз повертає і, блиснувши срібною стягою, посилає останнє привітання святому місту і щезає в тумані. І на цьому повороті Дніпра легкою синявою видніються гори, що його проводжають. Ідуть вони й далі, чи, може, спинилися і здалека стежать за ним, — не можна роздивитися, тільки такі на око далекі ті гори, що, здається, ставши на них, можна б почути гомін Чорного моря.

— Що, діти, так задивилися на Київ? — сказав нарешті старий Чайка. — Шкода кидати? Не шкодуйте, діти. Ще й не раз побачите, як схочете. А от я то вже добре знаю, що востаннє дивлюся і на Дніпро, і на святу Лавру.

— А хто, діду, поставив отакий хороший монастир? — спитала Маруся, і Іван уперше почув її голос.

— Печери покопали святий Антоній та Феодосій, а самий монастир мурували дванадцять братів, що лежать у печерах. Бачила ти їх?