Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Каміла

   Прокидаюся від запаморочливих запахів, що супроводжуються гуркотом посуду. Потягуюся на ліжку, остаточно прокинувшись і розумію, що я абсолютно ні про що не шкодую. Я знала, що з Гермесом доведеться попрощатися і, мабуть, саме через нього я так відтягувала це рішення. Та навіть попри це на душі якась невагомість, легкість… Усі слова, котрі вчора почула здебільшого від матері, варті того, аби прокинутися у ліжку коханого.

   Я не очікувала, що Адам поставить перед фактом, що я залишаюся у нього.  Можливо, він передумає, коли зрозуміє, що я абсолютно безпорадна у побуті? І я не дозволю собі жити за його рахунок, не відкидаю думку про роботу. Тільки питання в тому, що я взагалі зможу робити?

   Підіймаюся з ліжка та прямую до ванної кімнати. Картина у дзеркалі мене зовсім не тішить: синець на щоці став помітнішим. Мамин перстень добряче проїхався по обличчю. Хоч і Адам вчора пів дня мастив його маззю – це не допомогло. Добре, що другий удар зупинив тато, інакше видовище було б набагато гіршим.

   Швидко приймаю душ, закутуюся в рушник та прямую до кухні.

   Побачене змушує завмерти на порозі і пускати слинки. Адам з вологим волоссям без футболки, у спортивних штанах, які низько тримаються на його бедрах, щось перемішує на сковорідці, мугикаючи під ніс якусь пісню. Від кожного руху м’язи на його спині перекочуються, і я помічаю декілька вертикальних подряпин, миттєво пригадуючи, як вчора впивалася пальцями у його спину, коли припиняла контролювати себе від задоволення.

   Підходжу ближче та вкладаю долоні на широкі плечі, одночасно припадаючи губами до багряних смуг.

- Доброго ранку, - відразу розвертається та палко цілує. Зариває одну руку у моє волосся на потилиці, а іншу запускає під рушник та стискає сідницю. Торкається своїм язиком мого та змушує відповідати його шаленому темпу.

- З’їв би тебе замість сніданку та сьогодні купа справ, Клементинко. Так що тримай свої хтиві рученята при собі або не спи більше так довго, - лишає короткий поцілунок на вустах та знову розвертається до плити, поки я лише можу хапати повітря, наче риба, яку викинули на сушу.

- Допомогти? – запитую, відновивши дихання.

- Як хочеш.

- Чим? Я вмію лише кип’ятити воду, - зізнаюся, поки він не бачить мого збентеження.

- Господи-и-и! – здіймає погляд та руки вгору. – За що? Чому ти змусив мене закохатися у білоручку? А ти, - опускає погляд та наставляє лопатку в мою сторону, - мене врятувала. Я якраз погано вмію кип’ятити воду. Ми ідеальна пара. Чайник он там.

- А…

- Чашки зверху, чай – навпроти, - випереджає моє питання. У відповідь лише киваю та беруся готувати хоча б чай, молячись усім силам, аби не накосячити.

   Через декілька хвилин сідаємо за стіл, коли Адам ставить поруч дві тарілки.

- Що це? – схиляюся над приготованою ним стравою, намагаючись не накинутися на їжу, як дикунка. До цього моменту навіть не розуміла наскільки голодна.

- Серце єдинорога. Відварив його у сльозі останнього дракона та довів до смаку чарівним пилком. Моя фірмова страва. Смачного.

   Залишаю усі питання, які починають штурмувати голову, та вперше за багато років, якщо не рахувати сніданки у готелі, куштую щось настільки смачне. В сотні разів краще за вівсянку, якою звикла снідати. Це яєчня, але ніколи не куштувала її з таким поєднанням овочів.

- Кхм, - чую збоку покашлювання, - ти цей… Припини так стогнати, а то я почну ревнувати до смаженого гриба.

- Це неймовірно смачно, - нахиляюся та лишаю поцілунок на його губах, - ти любиш готувати?

- Я б так не сказав. Вмію. З рецептами немає нічого складного. Якщо захочеш…

   Договорити Адаму не дає дзвінок у двері. Він одразу кидає погляд на наручний годинник та хмуриться.

- Кого це принесло о сьомій ранку? – підіймається та виходить з кухні.

   Буквально через дві хвилини заходить назад з халатом, який простягає мені.

- Накинь. Це до тебе.

- Що? Як…

- Ходімо, - говорить різкіше. Швидко перехоплюю халат з його простягнутої руки та одягаю поверх рушника. В голові прострілює панічна думка, що це явився хтось із батьків та забиратиме мене силою.

    Неабияк дивуюся, коли помічаю на порозі Данила Яковича з трьома величезними валізами.

- Доброго ранку. Твої речі, Міло, - дарує звичну теплу посмішку, поки я навіть не рухаюся.

- Але… Хто?

- Я ж казав, що він не такий сухар, яким хоче здаватися.

    Поки я здатна лише ошелешено кліпати віями, Адам починає по-черзі розстібати валізи та гарячково перебирати їх вміст. В останній копошиться довше, щось дістає та вкладає на комод біля дверей. Не розумію, навіщо вчора батько вказав на двері, а через добу відправляє до мене водія з речами?

- Решта їй непотрібна, - повертаю голову та бачу, що він дістав лише мої конспекти та ноутбук. - Я допоможу усе це знести, - хапається за ручки, коли я нарешті усвідомлюю, що відбувається.

- Адаме, можливо, варто їх залишити? Це ж лише…

- Ні, Каміло. Виключено. Він прийняв своє рішення. Як і ти - своє. Зараз ти погодишся прийняти одну його подачку, там, до речі, й гроші були, - махає на одну з валіз, - тоді він заявиться до нас на поріг власною персоною і ти не помітиш, коли його пробачиш та погодишся повернутися додому, знову опинившись під тим же ковпаком. Тому, якщо ти уже не почала гризти себе сумнівами, прошу дослухатися до моїх слів, - обхоплює долонями за плечі та гіпнотизує своїм поглядом. Здається, коли він так дивиться – я здатна погодитися на усе. – Ти обіцяла довіритися мені. То як вчинимо?

- Шлемо до біса, - навіть подумати не могла, наскільки легко вдасться це вимовити.

   Знімаю із себе руки Адама та підходжу до чоловіка, який невідривно за нами спостерігає, міцно обіймаючи.

- Дякую вам. За все.

- Ти молодець. Але згодом зрозумієш, що твій батько заслуговує на другий шанс. Я надто давно його знаю.