Читати книгу - "Дівчина друга. Притворись моєю, Єва Скайлер"

Яна                                                                                                 

 Шведа прийшов рівно на призначену годину.                  

 У мене, звичайно, були сумніви на його рахунок, думала, що скоріше за все не прийде. Подуріє як завжди і забуде. Думала, що він просто вирішив підловити мене, тому і не впустила його вчора, хотіла перевірити.                                                                                   

 Наряджатися для мажора не стала. Одягнула голубі рвані джинси, білу кофту, кроси, волосся зібрала у хвіст, хоча ще трималися вчорашні локони.                     

 Клацнув замок, я збиралась просто привітатись, але не змогла, бо мені під ніс сунули букет.                                

 — Ромашки? Серйозно? — усміхнулася, мимоволі беручи квіти.                                                                                

 Шведа спантеличено потер лоба.                                         

 — Не знав з чого почати, а троянди трохи банально, вибач.                                                                                            

 — Нема за що перепрошувати, ромашки милі і в господарстві стануть у пригоді, — сказала я. Розвернулась і попрямувала до кухні, щоб поставити квіти у воду.                                                                                 

 — Це як? — ідучи за мною, запитав Макс.                          

 — В чай заварю, кооли зав'януть, — усміхнулася, дістаючи вазу з верхньої полиці.                                           

 — Ти страшна жінка, — в удаваному жаху промовив він. — Наступного разу подарую тобі цвітну капусту.    

  Не стримала смішка, рука здригнулася, і ваза мало не впала мені на голову. Шведа зреагував швидше, опинився за моєю спиною, виставивши руку, і впіймав вазу.                                                                                               

 — Обережніше, — прошепотів сипло, дихаючи мені в потилицю.                                                                                     

 — Я не буду тупо жартувати про «пістолет» у твоїх штанах, але або ти відсунешся, або я ображуся, — сказала, відчуваючи, як унизу живота приємно тягне.   

 Шведа усміхнувся і відійшов, дозволяючи мені нормально дихати. Наповнила вазу водою і поставила на підвіконня, засунула ромашки і задерла тюль.           

 — Ідемо? — Поцікавилася, повернувшись до нього. — А куди, до речі?                                                                                

 — Побачиш, — поважно усміхнувся Макс і жестом пропустив мене вперед.                                                            

 Смішно, але він одягнувся майже як я. Голубі джинси, білий гольф, кроси. Відчуття, що він спеціально це зробив, щоб ми були схожі на ідіотів, які парно одягаються. Це кумедно, треба визнати.                            

 Ми вийшли надвір, але пройшли повз припарковану біля під'їзду машину.                                                                 

 — Ти мене інтригуєш, — усміхнулася, йдучи поряд.          

 — На те й був розрахунок, — Макс усміхався. Це було так дивно, тому що ця усмішка не була схожа на жодну попередню.                                                                                   

 — Як вчора поговорив із батьком?                                      

 Макс повернув до мене голову, хитро примружившись.

 — Він мені все розповів, — промовив невимушено.         

 — Пробач, — сказала, відчуваючи незручність.                

 — Я міг здогадатися, — хмикнув Шведа. — Це ж ти, а не хтось інший. Дивно, що ти взагалі погодилася на цю авантюру, а не послала мене на всі чотири сторони. Ти могла.                                                                                            

 — Сама не знаю, — зізналася чесно. — Я виправдовувала свій вчинок тим, що допомагаю Денису відплатити тобі за допомогу, але розумію тепер, що він тут ні до чого. Якби не хотіла або вважала б такий вчинок аморальним, нізащо не погодилася б.  Іноді ми робимо вчинки необдумано, але підсвідомо відчуваємо, що так треба.                                                        

 — Ти краще за мене формулюєш думки. Я думав, це просто дурість, а виявляється «підсвідомо відчував», — засміявся цей гад.                                                                     

 Штовхнула його ліктем, заражаючись сміхом.                 

 Сонце лагідно припікало голову, люди кудись неквапливо йшли у своїх справах, машини сигналили.  

 Перед світлофором Макс узяв мене за руку, уважно подивившись на всі сторони, незважаючи на палаючий для нас зелений світ.                                                                 

 Така турбота та увага реально чіпають за душу. Не думала, що Шведа може бути таким чуйним. І ця чуйність провіляється у багатьох речах. Одне те, що він притягнув мені до лікарні гігієнічні прокладки багато про що говорить.                                                                        

 Його руку відпускати не хотілося, але йти так якось по- дитячому.                                                                                     

 — Ти соромишся мене? — поцікавився Макс, вигнувши брову.                                                                                             

 — Ні, — збентежено усміхнулася.                                           

 — От і добре, — задоволено промовив він і стиснув мою руку сильніше, даруючи відчуття впевненості та захищеності.                                                                                 

 Ми перейшли дорогу та повернули до центрального парку.                                                                                             

 — Сто років там не була, — усміхнулася, вдаючись до спогадів. — Останній раз із однокурсниками на початку навчального року.