Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сестри крові 📚 - Українською

Читати книгу - "Сестри крові"

419
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сестри крові" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 89
Перейти на сторінку:
і я...

— ...зарізяка, — підхопила я.

Вона зиркнула на мене здивовано.

— Що ти мала на увазі?

— Ну, голубонько, якщо вже всі тут перед тобою розкрилися, то пора й тобі.

Вона зміряла мене хмільним поглядом і погодилася:

— Звісно, якщо вже тут усі одне ціле, то було б дивно, що я біла ворона. Ні, я шпигую і часом... ну, часом... інколи когось виряджаю на той світ. Чого вже тут соромитися? — Вона спазматично розреготалася. — Це ж, либонь, закономірно? Що я закохалася в ката? Правда? В кого ще я могла закохатися, як не в ката? А зрештою, я теж кат. Ми обоє кати. Чудова пара — кат і почвара!

— Це прекрасно, — промовив Ульріх, — що ми зійшлися в одному місці. Давно я в такій кумпанії не бував. При дворі Карла Великого я мав честь спілкуватися з самим Астаротом, Аґасфером, себто Вічним Жидом, і Мелюзиною водночас. Це був незабутній бал. А ніч із Мелюзиною — ще незабутніша. Ми були мокрі, як хлющ. Шкода, мені не вдалося її посмоктати, бо вона геть безкровна, там помиї в жилах, а не кров. Ве-е-е... Я був розчарований.

— Так виглядає, — сказав Йоган, — що облозі Львова настав кінець. Козаки з татарами отримають викуп і рушать далі, а нам треба впорядковувати своє життя.

— А що буде з Големом? — запитала я.

— Буду його оберігати до наступної нагоди. На жаль, не вдавалося його раніше розбудити, а то б він себе ще й під містом показав.

Анрієта повернулася до мене й запитала пошепки:

— Що мені робити? Ну, порадь.

— Ти ще недавно переконувала мене, що тобі жінки подобаються дужче.

— Ну й що? Хіба одне одному заважає? Просто коли він мене обняв, я відчула таке, чого не відчувала ще ніколи: мене обнімав не якийсь там дженджик, а справжній лицар з м’язистими руками. Я готова була розчинитися в ньому. Він жонатий?

— Ні. Мав служницю, з якою жив, але вона загинула.

— О, це добре.

— А ти що — вже готова звити сімейне кубельце?

— Чом би й ні? Не одна з наших так зробила. Але всі вони мусять приховувати своє заняття від чоловіків. А я не мушу. У мене буде чоловік-кат.

— І тебе не лякає, що тебе будуть усі цуратися, що ти під час служби Божої сидітимеш з ним десь у куті на окремій катівській лаві, а в шинку для вас теж буде окремий столик і окрема лава? Ти не зможеш ні з ким розбалакатися, а житимеш у домівці між обома мурами без сусідів.

— Ой, не лякай мене. Я завжди почувалася відлюдьком. Монастир з нас виховував світських краль, та до кінця не виховав, — вона зиркнула на мене, примружившись. — Але ти ж мене не будеш цуратися?

— Не буду.

— То мені й досить.

— Ти ще не знаєш, чи він тебе захоче.

— Вже хоче. Оце зараз піду до нього.

— Здається, вони полягали спати.

— То й чудово. Я заспіваю йому колисанку, — вона розреготалася і, заточуючись, повихляла на діл.

Після того, як 26 жовтня останні загони гетьманського війська відійшли, кораблі знову почали причалювати в порту. На одних повернулися втікачі, інші привезли харчі й товари, і знову заклекотіло звичне торгове життя, хоч і не таке сите, як раніше. Скинули кітви й іспанський ґалеон та корсарський «Стрибог». Я прийшла попрощатися з капітаном Марком, він уже довідався від Марка Проклятого, що я не чоловік, а жінка, і зиркав на мене з глумливою посмішкою.

— От же ж, як ти нас обкрутила! А я й не туди! — хитав він головою, випускаючи з люльки запашний дим від іспанського тютюну. — Оце скільки згадую тебе на кораблі, то ніяк не знайду бодай одного ґанджу, який би міг тебе видати.

— Я ж бо не рік і не два вдавала хлопця. Так що мені було нелегко назад у жіночий образ повертатися. А ви як? Вирушаєте знову на лови щастя?

— Нас гішпанці найняли. Отой їхній принц Іван. Досі ми човпли їх, а тепер будемо їм помагати. Він найняв ще півтисячі козаків, які попливуть з ним.

У цей час і справді надійшли рівною лавою козаки, без метушні почали сідати в човни й чалити до ґалеону. Міщани чудувалися їхній дисципліні: «От якби королівські війська були такі карні та чемні!» Корсари теж дисципліновано надувалися на корабель — і козаки, що були на боці Хмельницького, хоч і не штурмували міста, і поляки з литвинами, які стояли на валах. Тепер вони знову одна команда. Є чому подивуватися.

На покладі ґалеону я упізнала знайомих іспанців, а серед них Алонса, він прикладав до ока далекогляд і розглядав мене та перешіптувався з товаришами. Хтось мені ззаду затулив очі, я не могла вгадати, хто це, врешті здалася — це був принц Хуан.

— Їдьмо з нами, — запрошував мене на корабель, — будеш при іспанському дворі як троянда процвітати.

Я подякувала й сказала, що хтозна — можливо, ще завітаю до Мадрида. На цьому ми обнялися, я попрощалася з капітаном Марком і не встигла далеко одійти, як мене хтось покликав. Я озирнулася й побачила Гертруду, вона була зодягнена в світло-брунатний ловецький одяг, на голові мала такої ж барви капелюх з розкішним пір’ям, а на ногах лискучі сап’янові чоботи, що при ході порипували. З оздобленої златоглавом перев’язі звисала шпага з різьбленим руків’ям і двома сталевими перетинками, що захищали руку. За нею траґач ніс дві великі торби. Ми кинулися одна одній в обійми й розцілувалися.

— Яка несподіванка! — тішилася я. — Ти хоч би написала.

— Хотіла зробити тобі несподіванку. Сіла на перший-ліпший корабель і ось я тут. Проведеш мене до гостинниці? Яка тут найкраща?

— Ой, через облогу зараз всі гостинниці занепали, після того, як у них селилися жовніри та втікачі. Але я тобі можу запропонувати оселитися в моїх друзів.

— Це де?

— На Знесінні. За Високим замком. Мій товариш Йоган Калькбреннер винаймає там цілий палац. Місця доволі. Ось наймемо бричку й поїдемо.

Вона погодилася, а за хвилю ми вже торохтіли бричкою на Знесіння, уклавши її торби на заднику.

— Що тебе привело до Львова? — поцікавилася я.

— Ну, по-перше, хотіла побачити тебе. Я, до речі, привезла

1 ... 67 68 69 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри крові», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сестри крові"