Читати книгу - "Марія Антуанетта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Через те історичні пошуки тривалий час стояли перед важким питанням. Повсюди натрапляли на вкрай підозрілі обставини, і скрізь чиїсь старанні руки прибрали історичні документи, які могли б щось потвердити. Спираючись на наявний матеріал — той, що пропав, власне, й містив докази звинувачень, — не можна встановити злочин in flagranti[125]. Forse che si, forse che no, — може, й так, може, й ні, — каже історична наука, поки бракує останніх вирішальних свідчень про Ферсена, й, зітхаючи, закриває теку з його справою: в нас нема ні писаного, ні друкованого, отже, ніяких переконливих остаточних доказів.
Але там, де закінчується прикуте до очевидності дослідження, починається вільне й крилате мистецтво прозирання душ; де зазнала невдачі палеографія, мусить утрутитись психологія: логічно здобута вірогідність часто правдивіша, ніж гола правда актів і фактів. Якби ми знали історію в самих документах, то яка була б вона бідна й убога, скільки б мала прогалин! Однозначне, відкрите — це поле науки, багатозначне, яке слід зробити ясним і значущим, — природжена царина душезнавства; де бракує паперових свідчень, зостаються незмірні можливості психології. Почуття скажуть нам про людину більше, ніж усі документи.
Але спершу ще раз зазирнімо в документи. Ганс Аксель Ферсен, хоч і мав романтичне серце, над усе шанував порядок. Педантично докладно вів щоденника, щоранку старанно занотовував погоду й тиск повітря і поряд із атмосферними відзначав політичні й особисті події. Крім того, в нього був — вкрай порядколюбний чоловік — поштовий зошит, де він записував, коли надіслав чи отримав листа. А до цього всього він ще й робив примітки до своїх записів, пильно зберігав кожного листа, — отже, для історика ідеальна постать; померши 1810 року, він лишив бездоганно впорядкований реєстр усього свого життя, незрівнянний документальний скарб.
Що ж сталося з тим скарбом? Нічого. І це вже дивує. Нащадки старанно — або, ліпше сказати, полохливо — його замовчували, ніхто не міг доступитися до архівів, ніхто й не знав про їхнє існування. Нарешті, через півсторіччя після смерті Ферсена, один із нащадків, барон Клінковстрем, опублікував частину щоденника й листування. Але дивно — листи вже не всі. Зникла частина листів Марії Антуанетти, позначених у поштовому зошиті як листи «Жозефіни», нема й щоденникових записів Ферсена за найважливіші роки і — геть уже дивно — цілі рядки в листах заступлені пунктиром. Чиясь рука брутально погосподарювала у спадщині. Й знов-таки, знаючи, що нащадки знівечили або знищили повне колись листування, ми не можемо позбутися підозри, що тут приховали факти з метою бляклої ідеалізації. Але вбережімось від упереджених тверджень. Будьмо справедливі й розважні.
Отже, в листах бракує певних місць, позначених пунктиром. Чому? В оригіналі їх хтось затер, — пояснив Клінковстрем. Хто саме? Мабуть, сам Ферсен. Але навіщо? Цілком збентежившись, Клінковстрем на це відповів у листі: може, ті рядки містили політичні таємниці або несхвальні відгуки Марії Антуанетти про шведського короля Ґустава. Й оскільки всі — невже всі? — ці листи Ферсен показував королю, то, ймовірно, — ймовірно! — затер ті місця. Дивна річ! Листи здебільшого були шифровані, отже, Ферсен міг показувати королю самі копії. Навіщо тоді нівечити оригінали, щоб їх ніхто й не прочитав? Це вже здається підозрілим. Але, як ми домовлялися, ніяких упереджень.
Пошукаймо далі! Придивімось ближче до місць, які нібито не можна було прочитати, до крапочок пунктиру. Що впадає у вічі? Одразу таке: підозрілі крапки майже завжди з’являються там, де починається або закінчується лист, біля звертання або після слова «Adieu»[126], «Je vais finir»[127], — пишеться, наприклад, отже, я вже закінчив про громадсько-політичні справи, тепер переходжу... ні, в понівеченому виданні далі йдуть самісінькі крапки. Та якщо купюри всередині листа, то, як не дивно, завжди там, де політики й близько не чути. От іще приклад: «Comment va votre santé? Je parie que vous ne vous soignez pas et vous avez tort... pour moi je me soutiens mieux que je ne devrais»[128], — хіба в цім проміжку будь-яка розумна людина може говорити про політику? Або коли королева пише про своїх дітей: «Cette occupation fait mon seul bonheur... et quand je suis bien triste, je prends mon petit garçon[129], — таж зрозуміло, що з тисячі людей дев’ятсот дев’яносто дев’ять поставило б у прогалині: «відтоді як ми розлучилися», а не якісь іронічні зауваги про шведського короля. Плутаних пояснень Клінковстрема не можна сприймати серйозно, тут приховали аж ніяк не політичні, а людські таємниці. Щоб розкрити їх, з’явився, на щастя, певний засіб: мікрофотографія дуже легко може знову зробити чіткими затерті рядки. Тож давайте сюди оригінали!
Та яка несподіванка! Оригіналів уже нема: десь до 1900 року, тобто більше сторіччя, вони безпечно й охайно зберігались у родовому замку Ферсенів. І раптом вони пощезли. Бо ймовірність технічного виявлення тих забілених місць, мабуть, стала кошмаром для святенного барона Клінковстрема; тож перед смертю він по-блюзнірськи, немов безумець, наслідуючи, певне, Герострата, спалив листи Марії Антуанетти до Ферсена, — зрештою, як потім з’ясувалося, нічого не досягши. Але Клінковстрем за всяку ціну прагнув затягти Ферсена в морок, створити легенду замість ясної й незаперечної правди. Тепер, гадалося йому, він може спокійно вмерти; спаливши листи, він урятував «честь» Ферсена й честь королеви.
Та, за давнім висловом, це аутодафе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.