Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Мая, що мала приблизно 40 міст. Деякі з них, за підрахунками, замешкувало 50 000 осіб, а разом цивілізація налічувала приблизно два мільйони жителів[365]. Вона простягалася від півострова Юкатан у Мексиці на південь до Гватемали та Ель-Сальвадору. Мая розвинули ієрогліфічну писемність, створювали складні календарі (календар Мая) й одні з перших астрономічних систем. Вони також виготовляли папір із кори диких фігових дерев і писали на ньому книжки. Головні регіони цієї цивілізації лежали в такій собі сезонній пустелі — одну частину року тут не дощило взагалі, а в іншу землю поливали добрячі опади. Землеробство мая ґрунтувалося на поєднанні підсічно-вогневої системи зі складною системою штучного зрошування. Мая будували міста на антропогенних плато і зводили резервуари для води. Найбільший і найкращий із цих резервуарів міг вміщувати запас води на 18 місяців.

Вожді Мая керували на підставі релігійної угоди з богами. Головна частина цієї угоди передбачала, що в резервуарах завжди має бути достатньо води на потреби сільського господарства. Учені погоджуються, що головні регіони цивілізації занепали в IX—X ст. н. е., але щодо причин точаться гострі дискусії. Одні кажуть про воєнні конфлікти, інші наголошують на внутрішньому культурному занепаді, однак, після того як завдяки новим методам змогли реконструювати ранні кліматичні зміни, чимраз більше дослідників вважають зміни опадів за головну причину занепаду Мая.

На долю ІХ століття припало кілька посух, і вони тривали чимраз довше, через що, напевне, резервуари спустіли. Певна річ, це вплинуло на врожаї, але не менш важливе те, що це підважило легітимність династії Мая. Здавалося, угода з богами розірвана. Тому, ймовірно, лідери втратили легітимність і владу.

Як завжди, історичні події мають кілька причин: мабуть, тут справу зробили і культурний занепад, і війна. Нам відомо, що у війнах лідери завойованих міст ставали заручниками й зазнавали тортур, а отже, їх приносили в жертву богам. Пожертва людей була одним із найголовніших ритуалів для родючості й водночас демонструвала вразливість суспільства перед погодними змінами — якщо боги за дощ і врожай вимагали великих жертв, то що, як не війна, може врятувати від звірств клімату.

Єдиний регіон, де цивілізація Мая вижила до 1519 року, тобто до появи іспанців, — це півострів Юкатан, що на території сучасної Мексики. Річ у тім, що там була вода, навіть у сухі періоди й попри опади. У джерела прісної води на півострові, або в так звані сеноти, вода потрапляла з величезної мережі підземних річок. А під регіоном проживання Мая на Юкатані протікає найбільша система таких річок. Сьогодні тут можна залізти в дірку в землі й опинитися в річках, де можна проплисти між сталактитами. Це свідчить про те, що такі печерні утворення раніше були пусті, але після останнього льодовикового періоду наповнилися водою. Так Мая отримали банк води на півострові Юкатан.

Неподалік Норвегії також можна знайти цікаві сліди людських суспільств, що тепер опинилися під водою через зміни клімату. На дні Доґґер-банки, мілини в Північному морі, за 20—35 метрів нижче від рівня моря археологи знайшли й дослідили рештки кочівницького суспільства мисливців-збирачів. У рекламному контексті цю місцину називають «Атлантида Північної Європи» та «Затоплене минуле Великої Британії». Річ у тім, що колись сучасне морське дно було територією, яка поєднувала Англію з Європою. Однак унаслідок потепління після останнього льодовикового періоду рівень моря піднявся й поступово затопив цю низинну місцевість. У приблизно 8000 р. до н. е. майбутня Англія зосталася без наземного сполучення з Європою. Згідно з дослідженнями, більшість жителів сучасної Доґґер-банки перекочували на територію Нідерландів та Африки, але не виключено, що деякі з них пішли на північний схід — до майбутньої Норвегії[366].

Нові історичні відкриття про клімат і зміни водойм упродовж історії не лише встановлюють сам факт цих подій, а й відкривають нове поле для історичних досліджень і дають нам нові знання про вміння людини пристосовуватися й долати нові ситуації. В останні 10 000 років на планеті був незвично стабільний клімат, однак проти всіх льодовикових періодів та інших потрясінь в історії Землі, навіть досить скромні зміни клімату мали катастрофічні наслідки. Те, що сталося на території Родючого півмісяця й на пустельних рівнинах у Шумері, серед мая в тропічних лісах, зі кхмерами в джунглях Камбоджі або з мисливцями-збирачами в Доґґерленді, — усе це свідчить, що кліматичні зміни та пристосування до них становлять частину історії людства. Можна впевнено сказати, що мінливість клімату — це його єдина стабільна риса і потяг суспільства пристосуватися до цих змін завжди був серед найважливіших рушіїв в історії людства.

  Епоха непередбачуваної води

Прогулюючись містами Шумеру та рівнинами обабіч Інду, берегами Хуанхе й Нілу, наші пращури думали: буде більше посухи? Чи більше паводків? Єгипетський фараон попросив Йосипа розтлумачити свої сни про сім голодних і сім добрих років, що чекають на Єгипет. У Шумері люди молилися Енкі, богу води та розуму, щоб вода текла в сприятливий для суспільства спосіб. Але останнє слово було за богами. «Чи проковтне нас море?» — думали, мабуть, люди, що жили на болотистій місцевості в сучасному Іраку, південніше від Басри. Сухі землі до 15 000 р. до н. е. стали річковими долинами та болотами наприкінці останнього льодовикового періоду, а відтак поступово — дном сучасної Перської затоки. Тому цю збільшувану водойму спершу називали «Солоною річкою». Коли мисливцям і збирачам на Доґґерленді приблизно в час Шумеру довелося мігрувати через щораз вищий рівень моря, може, вони, дійшовши до майбутніх Нідерландів й оглядаючись на Північне море, питали: «Чи дістане море нас і тут?»

Непевність у майбутньому клімату насамперед пов’язана з водою. Історична новизна нової «епохи непередбачуваності води»[367], у якій ми живемо, полягає не в тому, що вода рухається, змінюється щороку чи тече інакше. До такого люди завжди пристосовувалися. Новим є брак певності, з яким суспільствам доводиться жити, щоб існувати далі. Ми маємо переосмислити історію й майбутнє, бо тепер людині вперше відомо, що клімат неабияк змінювався в минулому, і вона також знає, що клімат, імовірно, зміниться в майбутньому через природні й антропогенні чинники. Це знання спирається на міцну наукову основу — знахідки та дані про історичні зміни. Крім того, майже всі згодні, що дії людини вплинули та впливатимуть на клімат, хоч і достеменно невідомо наскільки. Поєднання цих умов призвело не лише до радикальних змін у розумінні того, як суспільство і природа впливають один на одного, а й змін у тому, як суспільство розуміє себе.

Водночас стало зрозуміло, що ми ніколи не зможемо з цілковитою певністю передбачити, якими справді будуть зміни клімату та зміни в майбутньому колообігу води[368]. Навіть несуттєві зміни в тонкому балансі, що виник між багатьма суспільствами та джерелами води, можуть мати величезні наслідки. Мегаполіси залежать від того, щоб у водосховищах, звідки вони беруть питну воду, не зменшувалося води. Виробництво їжі ґрунтується на майбутній можливості й далі використовувати більшість усієї доступної прісної води на планеті, хоч фахівці переважно вважають, що 60 % сучасного водоспоживання в цій галузі можна скоротити. У районах, де води бракує, за останнє століття суспільства стали залежнішими від доступу до води, що призвело до чимраз інтенсивнішого контролю.