Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

 Ейден прилетів до Праги раніше, ніж я очікувала, і без попередження. Ранковим рейсом. Вони всі повернулися: близнюки і Джонні, Єн і Девід.

 Я ще спала, коли мене розбудило щось. Ані шум, ані ледве чутний рух - чиясь присутність. 

 Мін. 

 Спросоння здавалося, що він у кімнаті. Навіщо він прийшов?! 

 Розплющивши очі, нікого не побачила. 

 Ні, Мін не заходив. На душі було тривожно. Чомусь я подумала, що щось сталося. Швидко сіла, глянувши туди, де стояло ліжечко Мелані. Дівчинка спокійно спала. 

 «Літак із Девідом та рештою, - почула голос Міна, - пів години тому приземлився в аеропорту Вацлава Гавела. Вони їдуть сюди». 

 Я знову окинула кімнату поглядом, хоча й так знала, що Мін не тут. Але вампір, немов нашіптував на вухо. 

 Полохливо здригнулся: ця новина відняла в мене мову. Не тому, що чула голос Міна у своїй голові. До цього вже звикла. Хоча краще б Мін зайшов... 

 Я дивилася перед собою, немов не вірячи його словам, але поступово почала оговтуватися. Приборкуючи серце, що шалено калатало, поспішно вдягнулася. 

 Незабаром Ейден зателефонував. Знати, що він уже в дорозі до особняка, нетерпляче відраховувати кожну мить нестерпно боляче і хвилююче. Я не знаходила собі місця, задавалася єдиним питанням: чому так довго. 

 Скільки разів нам доводилося розлучатися, скільки разів доля знову з'єднувала нас? Знемагаючи в очікуванні, думала про те, що не переживу ще одне розставання. Страшніше не знати, що з твоїм коханим, не знати, де він. Але й знання того, де він, не надто допомагало і не приносило заспокоєння. Якби не Мелані, жодна сила не змусила б мене виїхати з Нью-Йорка. 

 Я буквально повисла на шиї в Ейдена, коли він та інші з'явилися біля парадного ґанку особняка. Мені було наплювати на те, який вигляд це мало з боку. Він повернувся до мене живий, повернувся до нас із Мелані, і наша маленька сім'я, якою вона була до зустрічі з Греями, знову возз'єдналася. 

 І, якщо вони всі повернулися, отже, все гаразд. Чи означає це, що нам ніхто і ніщо більше не загрожує? 

 Мимоволі по щоках моїх потекли сльози. Я плакала, не в силах розтиснути руки і відпустити Ейдена, немов зустрічала солдата, який повернувся з війни, - найріднішу і найочікуванішу людину у своєму житті. І не так важливо, що будинок наш зруйнований або ми з іншої причини не зможемо повернутися туди, не важливо, якщо нам доведеться починати все з нового, чистого аркуша, з нуля. У нас майже нічого не залишилося, але ми не втратили одне одного - зберіглося найголовніше і найважливіше. 

- Усе гаразд, Мей, - шепотів Ейден, міцніше притискаючи мене до себе, і мені так не хотілося його відпускати. - Усе добре. 

 Я не помічала нічого навколо. Не знаю, скільки минуло часу, перш ніж подумала про те, що поруч ще хтось є. Я змусила себе заспокоїтися і відпустити Ейдена. 

- Хотів би я, щоб і мене так зустрічали, - почула голос Джонні. 

 Він здавався сумним, але хлопець усміхнувся мені. 

- Привіт, сестричко, - вимовив. - Думаю, зі мною обійматися не будеш? 

- Знайди собі дівчину, - хмикнув Лекс, злегка штовхнувши Джона в плече, і помахавши мені рукою, обдарував мене сяючою усмішкою. 

- Ха-ха, - немов викарбував Джонні. - Дуже смішно. 

- Вона до нас ще не звикла, - промовив Вік, пильно дивлячись на Джей-Кея, немов продовжуючи діалог саме з ним. - І братику це не сподобається. 

 Вік скосив очі на Ейдена. 

 Я слухала їх неуважно, обвівши поглядом, поки не побачила Єна. Він теж тут? Хоча він тепер так само частина цієї родини. Але чомусь я не думала, що Єн прилетить до Праги, захоче приїхати сюди з усіма. 

 Його погляд нічого не виражав, він просто кивнув мені головою привітавшись. 

 Останній, хто потрапив у поле мого зору, був високий підтягнутий чоловік років тридцяти п'яти - до сорока на вигляд, не більше. У якийсь момент я відчула, яка сильна енергетика виходила від нього. У ньому було щось заворожуюче, лякаюче і суворе. Уважний погляд мигдалеподібних чорних очей. І як це відрізнялося від того, що я відчувала під час першої зустрічі з Маркусом. Це і є Девід?  

 Мені раптом стало незручно від того, що я так емоційно і при всіх повисла на шиї Ейдена. Це як зробити якийсь нестриманий вчинок перед тим, хто набагато старший за тебе, а ти - вихована в суворих правилах дівчина.  Але Девід усміхнувся мені - на його щоках з'явилися милі ямочки. І обличчя вампіра миттєво змінилося. У його очах не було осуду і несхвалення. Він підійшов до нас з Ейденом. 

- Девіде, це Мей, - представив мене Ейден. - Мей, це Девід. 

 Я схилила голову, привітавши Девіда. Він прямо дивився на мене, і я трохи зніяковіла під його поглядом. 

- Прекрасна Мей, - промовив Девід. - Тепер бачу, чому мої сини такі розбурхані. Тобі пощастило, - додав він, звертаючись до Ейдена і схвально поплескавши його по плечу. 

- Ви повернулися, - почула голос Амбер. - Я вже почала хвилюватися. 

 Вона вийшла на ґанок і спустилася вниз. Амбер по-материнськи ніжно по черзі обійняла Джонні та близнюків, а потім Девіда.