Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Він пробував безліч разів, у різних місцях і в різний час. Тінь не відповідала. Не малювала намистиною крові по молоку, не видовжувалася містком-гадюкою, не впадала в око...

Мовчазна агонія темних просторів ніколи не вабила Чорнововка. Натомість важила можливість будь-де зникнути, можливість, яка стала звичкою і підвалиною багатьох здійснених задумів. Северин почувався пограбованим, закутим, позбавленим зручних кишенькових дверей, що не раз рятували йому життя. Без чарівної тіні, що завжди прийде на допомогу, коли все летить до псів, характерник почувався неповним. Він перетравлював втрату на самоті: ніхто інший не зрозумів би. Крім, хіба що, Пилипа...

Катря, наприклад, зраділа. Після єдиної мандрівки до Ґаадових володінь у ніч срібної клямри вона люто зненавиділа Потойбіччя і, потираючи чорнильний коловрат на грудях, торочила, що не повернеться туди ні за які дукачі. Вона з підозрою ставилася до Северинових мандрівок мертвими пустками, вважала тіньовий перехід лихим даром, і остаточно переконалася в цьому, коли чоловік згинув по той бік. Після повернення із заклятого полону Катря і чути про стрибки не бажала, через що дорогою до Києва вони постійно сварилися; звістка про Ґадру, яка видерла з Северина проклятий дар, неабияк утішила характерницю.

Северин не розповів їй про смарагд. Нікому не розповів. Його і не розпитували — тільки Савка подеколи зорив уважним, пронизливим поглядом йому на груди, де у внутрішній кишені спочивав маленький згорток.

Чорнововк знову перевірив, чи ніхто не дивиться, і обережно видобув каменя. Після Варганової загибелі він жодного разу не чіпав його. Голос, що чувся у шатрі... Може, примарилося? Може, варто просто викинути його подалі?

Холодні гострі грані торкнулися шкіри і спалахнули смарагдовим вогником у такт його серцебиття.

Дякую, що забрав мене.

Отже, не примарилося. Хто ти? Що ти?

Я — безіменний вигнанець, давно позбавлений волі. Я не задумую проти тебе кривди і присягаю говорити саму лише правду. Це все, чим я можу наразі віддячити.

Твою присягу прийнято. Як тебе звуть, вигнанцю?

Мене позбавили імені.

Ти — бранець смарагду?

Тисячі років у непорушній формі. Не маю очей, та можу бачити; не маю вух, та можу чути... Не маю рота, але так хочу кричати!

Проте я чую твій голос. Чи ти здатен промовляти до будь-кого, хто торкається тебе?

Створіння цього світу нездатні почути мій голос... За винятком позначених мертвим сонцем моєї землі, яку ти звеш Потойбіччям. Для решти я зачарована коштовність, що дарує невразливість і довголіття.

Зажди-но! Невже казочки про чарівний смарагд, який дарує безсмертя, були правдою?

Невже казочки про чарівних перевертнів, які боронять державу, були правдою?

Ха!

Я чимало живу поміж людей, але не спромігся зрозуміти вас. Такі дивні, жорстокі, непослідовні створіння. Поставиш щось перед вашими носами, скажеш правду... І, вважай, сховав на видноті.

Пробач мої сумніви. Складно повірити у чарівний камінь, що дарує безсмертя.

Віками мене намагалися розшукати або створити тисячі людей по всьому континенту і за його межами. Вбивали за фальшивки. Труїлися випарами у відчайдушних дослідах. Йшли на багаття. Стільки намарно прожитих життів...

Люди бояться смерті. Цей страх — основа наших учинків. За камінь, що дає вічне життя, багато хто ладен убити. Як Темуджин спромігся настільки довго ховати тебе? Невже таку цінність ніхто не намагався викрасти?

Викрасти священний смарагд Орди, що подарував їй ім'я? Ні, на таке ніхто не зазіхав. Було кілька злодюжок у ті далекі часи, коли Мехмед тільки починав об'єднання кланів степу... Але потім його легенда поширилась, ожила та вкрилася найміцнішим панциром — божественним ореолом. Люди увірували, що Тенгрі надіслав істинного правителя, переродженого Темуджина, якому відміряно кілька століть життя, а смарагд на його грудях — сакральний символ нової нездоланної імперії, яка підкорить світ. Ніхто не смів навіть думати про доторк до мене.

Ти свідчив сходження Темуджина?

У жилах цього самозванця не було ні краплини крові справжнього Темуджина. Його справжнє ім'я — Мехмед.

У мене безліч запитань.

Я відповім на кожне. Адже ти звільнив мене з ненависного ланцюга. Я готовий балакати годинами поспіль! Я так довго мріяв про нового співрозмовника...

Темуджин, себто Мехмед, чув твій голос?

Так. Він бачив сонце Потойбіччя.

І постійно носив тебе при собі, завдяки чому не помирав.

Мені дарують стукіт серця, я повертаю його відновленим. Це і згубило самопроголошеного посланця Тенґрі — за сотні років він так звик до невразливості, що навіть не висмикнув ножа з власного серця.

Коли я розірвав ланцюг...

Я відлетів геть, і незримий зв'язок розірвався. Смерть забрала те, що їй давно належало.

Чому його тіло перетворилося на соляний стовп?

Понад два століття Мехмедова плоть живилася від мого джерела. Численні роки, численні замахи, численні недуги — воно давно мало згинути, але натомість продовжувало жити, напуваючись моєю силою. Ніхто не носив мене так довго! Останні роки Мехмед лише скидався на людину. Я спостерігав, як шашель часу безупинно підточує гострий розум, як виважені рішення змінюються дурнуватими примхами, як вірні підданці мовчки коряться будь-яким словам знавіснілого повелителя... Люди не створені для безсмертя.

То це виходить, що тепер я безсмертний?

Не поспішай із висновками. Скутий кривавими рядками Ґаадової угоди, ти захищений від впливу моєї сили. Волієш бути безсмертним?

Я вже ношу одне прокляття, іншого мені не треба.

Заздрю твоїй смертності. Коли ти зникнеш, я продовжу існувати. Століття за століттям. Спостерігати, як ви марнієте і зникаєте, ніби хвилі на березі. Мовчати. Існувати. Без жодного сенсу...

Можу позбавити тебе існування. Розбити молотом, наприклад.

Молот не знищить мене. Вогонь відступиться. Бурхливі води не стерли жодної моєї грані. Я мушу існувати і страждати — ось сила її прокляття.

Лише одна істота здатна вигадати таку витончену тортуру.

Не знаю, чим ти розгнівав Володарку, але вона завжди чинить справедливо. Я заслужив на свій вирок.

У нас із нею довга історія...

Моя історія значно довша.