Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Можливо. А може, ми запросимо капітана з Чернасті подивитися на нього і заразом на тебе.

Мал здвигнув плечима.

— Добре. Я залюбки повідомлю йому, що ви намагалися нас пограбувати.

Льву ця ідея, схоже, не сподобалася.

— Забираймо гроші й ушиваймося.

— Нє, — заперечив Довгопикий, продовжуючи примружено розглядати хлопця. — Він або дезертир, або вкрав гвинтівку в якогось іншого піхотинця. Хай там як, капітан заплатить кругленьку суму за звістку про неї.

— А вона? — Лев знову струсонув мене. — Навряд чи здатна на щось хороше, якщо вештається з цим типом. Може, й сама втікачка. А якщо ні, ми з нею можемо непогано розважитися. Хіба ж тобі цього не хочеться, ясочко?

— Не торкайся її, — виплюнув Мал, роблячи крок уперед.

Довгопикий одним плавним рухом щосили вгатив руків’ям ножа Малові по голові. Хлопець заточився й підвернув ногу, зі скроні в нього струменіла кров.

— Ні! — зойкнула я.

Мій вартовий знову затиснув мені рота, відпустивши руку. Саме це мені й було потрібно. Я змахнула зап’ястям, і люстерко прослизнуло між пальці.

Довгопикий зависнув над Малом із ножем у руці.

— Можливо, капітан однаково заплатить за нього, живого чи мертвого.

Він смикнувся вперед. Я покрутила люстерко, кидаючи в очі Довгопикому яскравий промінь світла. Мал скористався шансом. Підскочив на ноги і схопив чолов’ягу, щосили гупнувши його об стіну.

Лев відпустив мене, щоб схопити Малову гвинтівку, та я налетіла на нього смерчем, піднявши дзеркальце, і засліпила.

— Що за… — буркнув він, мружачись.

Коли чоловік склався навпіл, я обхопила руками його потилицю й щодуху засадила коліном. Почулося огидне «хрусь», і я позадкувала, а він упав на землю, затискаючи руками носа, з якого між пальцями юшила кров.

— Я це зробила! — вигукнула я.

Ох, якби ж Боткін міг мене зараз бачити.

— Гайда! — гукнув Мал, відволікаючи мене від тріумфу.

Обернувшись, я побачила, що Довгопикий непритомно лежить у багнюці.

Мал схопив свій наплічник і побіг до протилежного кінця провулка, подалі від галасу святкової ходи. Лев стогнав, та досі міцно стискав гвинтівку. Я добряче копнула його в живіт і по­мчала за хлопцем.

Ми понеслися повз порожні крамнички і будинки, повертаючись на багнисту головну дорогу, а потім пірнули в ліс під прихисток дерев. Мал несамовито мчав, прокладаючи нам шлях неглибоким ярком, а потім угору гірським хребтом, як мені здалося, кілька кілометрів. Особисто я не вважала, що злодії в змозі кинутися навздогін, проте мені так забило дух, що і слово неможливо було вимовити. Нарешті Мал пригальмував і зупинився, склався навпіл, упершись руками в коліна й відхекуючись.

Я гепнулася на землю і перекотилася на спину; серце у грудях скаженіло. Я лежала на землі, чуючи, як гупає у вухах кров, ковтала денне світло, що лилося між верхівками дерев, і намагалася опанувати власне дихання. Відчувши, що знову можу розмовляти, припіднялася на ліктях і запитала:

— З тобою все гаразд?

Мал боязко торкнувся рани на голові. Кровотеча вщухла, та він скривився.

— Нормально.

— Як гадаєш, вони щось розпатякають?

— Звичайно. Спробують отримати за свою інформацію трохи грошенят.

— Святе лайно, — вилаялася я.

— Ми вже нічого не можемо з цим вдіяти. — А потім, на мій подив, на Маловому обличчі розквітла усмішка. — Де ти навчилася так битися?

— Гришницькі тренування, — драматично прошепотіла я. — Древні таємниці надирання дупи.

— Головне, щоб працювало.

Я розреготалася.

— Саме так завжди казав Боткін: «Хай рух буде непоказним, головне, сьоб боліло», — промовила я, наслідуючи густий акцент найманця.

— Розумник.

— Дарклінґ не вважає, що гришам слід покладатися на власні сили, коли йдеться про захист.

— Ще один розумник, — холодно кинув він, вдивляючись у ліс. За мить хлопець озвався: — Він здогадається, що ти не попрямувала одразу до Зморшки. Здогадається, що ми полюємо на оленя.

Він важко опустився поруч зі мною з похмурим обличчям. У цій битві ми мали кілька переваг і щойно втратили одну.

— Мені слід було відвести нас до міста, — сумно кинув він.

Я легенько штурхнула його в руку.

— Ми не могли знати, що хтось спробує нас пограбувати. Ну тобто кому могло аж так не пощастити?

— Це був дурнуватий ризик. Мені слід було краще подумати.

Він підняв гілочку з землі під деревами й розлючено жбурнув її геть.

— У мене досі є булочка, — ні в тин ні в ворота бовкнула я, витягаючи з кишені пожмакану, обліплену нитками грудку. Її спекли у вигляді пташки, вітаючи приліт весняних зграй, проте зараз вона більше нагадувала скручену шкарпетку.

Мал похнюпився, впершись руками в коліна і затуливши долонями обличчя. Його плечі почали здригатися, й на одну жахливу мить я подумала, що хлопець плаче, та потім здогадалася, що він беззвучно сміється. Мал здригався цілим тілом, уривчасто дихаючи, а з очей заструменіли сльози.

— Сподіваюся, це в біса смачна булочка, — видихнув він.