Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Я хмикнув, склавши руки на грудях.

— Вони стають усе більш справжніми, — відповів я, спостерігаючи за братом, чиї сірі очі знову блищали цікавістю.

— Що це означає?

Я затримався з відповіддю, перевівши погляд на сцену, де музиканти готувалися до наступного виступу. Музика розпочалася тихими акордами, і я згадав, як нещодавно танцював з Вікторією, забуваючи про все.

— Це означає, що я починаю думати, що вона мені подобається більше, ніж я планував, — нарешті сказав я, не зустрічаючи його погляду.

Кірін гучно видихнув, ніби йому було достатньо цього зізнання.

— Ну принаймні ти чесний із собою, — промовив він, поплескавши мене по плечу. — І я не звинувачую тебе. Вона справді чудова. Гадаю, вона потрібна тобі значно більше, аніж просто частина твого плану.. Це щось більше, Камілло.

Я нічого не відповів, але відчув, як усередині щось стислося. Мої думки вже давно крутилися навколо Вікторії, але я не хотів зізнаватися у цьому навіть собі, бо це означало щось більше, ніж проста гра чи домовленість.

— А ось і вони! — радісний голос Кармен змусив мене повернути голову.

І там, серед натовпу, з’явилася вона. Вікторія йшла поруч із Ясмін, тримаючи келих білого вина в руці. Її світла сукня виглядала неймовірно, навіть у простому світлі вуличних ліхтарів. Волосся було трохи розпатлане, але це лише додавало їй природної чарівності. Вона посміхалася, слухаючи щось, що говорила Ясмін, і я зрозумів, що не можу відірвати від неї погляду.

— Ти міг би бодай приховати, як дивишся на неї, — тихо прошепотів Ніно, посміхаючись. — Виглядаєш, як справжній закоханий хлопчик.

Я проігнорував його коментар і вийшов із тіні, щоб зустріти Вікторію. Вона підняла очі, побачивши мене, і на її обличчі з’явилася м’яка усмішка.

— Ви неймовірно виглядаєте, сеньйори, — промовив я, наближаючись до них і жестом запрошуючи приєднатися до мене. — Можна тепер повернути вас собі, чи доведеться чекати ще довше?

— Я теж вільна, якщо що, — засміялася Ясмін, піднявши келих.

— Тільки після мене, — впевнено додав Кірін, і його погляд уже не відривався від неї.

Ясмін лише хмикнула, і, здається, між ними знову запанувало те дивне мовчання, наповнене незрозумілою напругою. Я спостерігав за цим з легкою усмішкою, утім не встиг нічого сказати, бо поруч з’явився Ніно, як завжди невимушено грайливий.

— Ми, напевно, вже поїдемо додому, заявив він, обійнявши Кармен за плечі. — Морозива більше нема, тому далі жити тут просто нема сенсу.

— Ой, ви просто хочете втекти від нас, так? — я підняв брову, усміхаючись.

— ЧШ-ш-ш! — він приклав палець до губ і змовницьки підморгнув.

Ми швидко попрощались з друзями, й тепер залишились вчотирьох. Хоча… Ясмін та Кірін точно були у своєму світі, як завжди.

— Може теж вже втечемо? — запропонував я, нахилившись до Вікторії ближче.

— Маєш якусь ідею? — вона грайливо вдарила мене своїми очима, прижмурившись.

— Якщо чесно, ні, — зізнався я, похитавши головою. — Хоча, якщо хочеш, то можу щось вигадати й ми про…..

— Ні-і, — тихо промовила вона, несподівано піднімаючи руку, легенько торкаючись пальцем моїх губ. — Я теж хочу додому. Надто багато емоцій за цей вечір.

Я коротко кивнув, посміхнувшись. І попрощавшись з двома голубками, ми разом вирушили до автомобіля. Дорогою в машині панувала тиша. Проте ця тиша була дуже приємною та особливо теплою. Її силует поруч, м’яко освітлений вуличними ліхтарями, виглядав надзвичайно спокійним і гармонійним.

Навіть в будинок ми зайшли тихо, думаючи кожен про своє. Напевно, Ґатто вже давно спав, адже нас ніхто не зустрічав у дверях, що було дивно.

Ми підіймалися сходами, йдучи повільно, ніби не хотіли завершувати цей день. Зупинившись біля дверей її кімнати, я помітив, як Вікторія повернулася до мене обличчям. Утім, уникаючи мого погляду.

— Дякую тобі за… цей особливо прекрасний вечір, Камілло, — тихо промовила вона, ніби вагаючись між словами. Її пальці мимоволі торкалися один одного, видаючи легке хвилювання.

Я відповів їй поглядом, затримуючись довше, ніж звично.

— Це тобі дякую за цей особливо прекрасний вечір, Ві, — сказав я з тією ж м’якою інтонацією, сповненою щирості.

Вона ледь помітно усміхнулася, але її очі все ще тримали мій погляд. В цьому легкому мороці, її очі продовжували світитись тими ж вогнями та світлом, як і на фестивалі.

У цій тиші, що обіймала нас, час, здавалось, сповільнився. Я спостерігав, як вона, ніби несвідомо, зволожила свої губи, а потім закусила нижню. І хоч я намагався не звертати на це уваги, мені не вдалося.

— Здається, час вже спати, — невпевнено мовила Вікторія, а її голос ледь помітно здригнувся.

— Так, — тихо відповів я, відчуваючи, як мої слова стали трохи хрипкими. — Час.

Ми стояли так ще кілька секунд, поки вона, нарешті, не відчинила двері й не зникла за ними, кинувши на мене короткий погляд, сповнений якоїсь загадкової теплоти.