Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

— Який Василь?.. Це смерть моя прийшла? — підняла голову — Василь побачив, що нені полуда застелила очі. — Мій Василь загинув на війні з турками. Чи на полі бою, чи в морі — не знаю. Немає мого Василика, нема… Давно вже й за його упокой одправили з отцем Тарасієм… Нема мого Василика, а мене стару, сліпу, недужну, смерть не бере, Бог забув…

— Мамочко! — прошепотів Василь. — Та це ж я, твій синочок найменший…

— Нема старших, нема, всі шестеро загинули… І менший, сьомий, Василик, теж…

— Не загинув я, мамо! — Він узяв її руку і почав водити по своєму лицю. — Ось мої брови; пам’ятаєте, мамо, як казали ви: брови рівненькі в мого синочка…

— А чому ж зараз ця брівка в тебе не рівненька?

— Слід од шаблі, мамо!

Він тримав її руку і провів по носі:

— Пам’ятаєте, мамо, як співали ви, що у вашого сина носик гарненький?

— Пам’ятаю, синку, пам’ятаю! А чому ж ти зараз горбоносим став?

— А це знов-таки од шаблі — тільки вже від іншої. Але нічого, мамо, й з таким носом жити можна.

— Тим-то я твого голосу не впізнала… Так ти живий, синку?

— Хвала Богові нашому найсвятішому… А оце — мої товариші!

— Ой, чим же вас, діти мої, приймати?.. Та й темна ж я стала!

— А нічого, мамо… Кажіть мені, де що лежить, а я в печі затоплю, та води принесу, та хату зараз підмету, та всю роботу, яку треба, пороблю. Я ж помічник ваш, мамо; сім літ удома не було, а оце прибув з далекого краю…

Посадив Василь своїх товаришів на лаву, а сам заходився домашніми справами займатися. І ось уже в печі вогонь запалав, і ось уже в баняку закипіло.

— Нічого, мамо, — казав він, клопочучись по рідній хаті, — ось я як візьмуся дома хазяйнувати, то вам добре житиметься зі мною, а як невісточку іще приведу, то…

— Ой, синку, де ж ти ту невісточку знайдеш, як наших дівчат усе в неволю забирають, усе в ясир… І Галю твою теж були забрали…

Подовшало й без того довге обличчя Тягнибороди:

— А дитя ж у дворі з котом гралося — чиє?

— Яничарове… Зганьбив яничар твою Галю, синку!.. В монастир пішла…

— В який монастир, мамо? Я хочу бачити її!..

— А навіщо?.. Богова тепер твоя Галя!.. Не треба серця їй ранити, дитино моя! Ти ж жалісливий у мене!..

— Мамочко, не пораню я їй серця так страшно! Хай знає, що я живим лишився, сім літ промучився на галерах, а таки живий… Може, Бога попросить за мій талан…

Сяк-так підобідавши, вирішили хлопці їхати далі. Вивів пана Владислава і Оксена Василь, похнюпився, сказав:

— Бачите, хлопці, як воно в мене!.. Треба біля матері побути! Треба хазяйство на ноги ставити…

— Одне слово, — додав Оксен, — гречкосієм ставати…

— А куди подінешся, товаришу, куди? — Пан Владек Гостинський обняв Василя:

— Бувай щасливий, друже-товаришу! Як знайду я свою Анельку, то до тебе примчу, покажу її… І буде тоді шафірове небо, шафірове море…

Поцілувалися, поплескали один одного по спинах, змахнули у траву по неслухняній пекучій сльозині… Оксен Цьопа сказав:

— Бувай, земляче! Згадаєш про Січ — паняй просто туди, а там Оксен Цьопа скаже кому хоч, який з тебе вояка!.. А в Могилеві питай про мене у шинкаря Лейби — він усе знає: де хто і з ким і чи надовго…

Поцілувалися. Потім Оксен і Владислав скочили на своїх коней — і покотилася-зазміїлася куриста дорога під копитами…

По горах — глід низькорослий, за каміння вапнякове почіплявся. Вродило його цього року — червоного, рясного, великого. Мов краплі крові…

Пан Владислав Гостинський дивився на кущі глоду, що стирчали з лівого та правого боку, — і виділася йому чомусь Ісусова дорога на Голгофу, і здавалося йому, що то Христа провели по тих колючих кущах.

І думалося: які перші слова скаже йому панна Анелька?!

А стріли пана Владислава одні руїни хутора біля Юрковець та могили його батьків на кладовищі. От і все…

— А сусіди ваші — Ожеховські, так вони подалися в інше своє село, біля Умані за кілька миль, — сказали в Юрківцях. — Так-так, пан Ожеховський, його пані й донька Анеля. Панна Анеля всім у селі казала, щоб, як прийде з неволі пан Гостинський — ви тобто, — то щоб сказали вам, куди вони подалися, бо цей їхній майонтек пан Сулятицький протизаконно і протипорядно — це так вона мовила! — забрав собі!..

Поплакав пан Владислав на могилах батьків та й поїхав разом з Оксеном Цьопою на Могилів.

Оксен їхав і філозофував:

— Як би там не було, земляче-товаришу, а все ж є в тебе десь панна Анелька. Чув же — люди казали! Уже надія!.. Стрінеш Анельку, та й будете щасливі собі удвох!

— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — лазур в серцях і над гловами!.. — озвався пан Владислав. — Я скажу їй: добридень, кохана Анелько, я осьде, ходімо до ксьондза, і нєх буде у нас щенсцє на сто лят!

— То справді буде чарівно, то справді буде чудово!.. — аж замріявся Оксен Цьопа і раптом наважився сказати полякові, заради чого їде він до Могилева. — Є в мене в Могилеві Парасочка! Торік восени весілля мали згуляти, та…

— А що таке? — не зрозумів пан Владислав.

— Та скликав же нас Дорошенко на битву при Рокитному та Білій Церкві. Треба було рятувати Україну від собак Кантемірових!.. Бився я там, як чесно сказати, геройськи! Тільки шкода, що стрілою пробило. Цілу зиму в Каневі пролежав. А з весни пішли з Недайборщем… І оце вже як потопили останню турецьку галеру, приснився мені сон: немовби моя Парася в весільному вбранні та отак тягне-тягне рученьки до мене! Кажу Недайборщеві: отамане, чи не захворіла моя дівчина кохана, пусти мене на неї поглянути. Каже Недайборщ: не козакові про дівок думати, геть відкинь, козаче, помисли про дівочу вроду, ласку й красу, за віру християнську воюй, віддаючи їй усю душу й серце — до дна! Гарно сказав Недайборщ! А я йому ще ліпше: пане-отамане, а що ж буде з Україною, як козаки геть усі сили свої тільки Богові оддадуть та війні з невірними? А хто ж її заселить народом? Пам’ятаєш, отамане, кажу, як п’ять літ тому було: од Києва до Умані жодної тобі людини не стрінеш? Чи ж гоже отак?.. Пусти мене — хоч оком погляну одним на Парасю свою, а там — я