Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Архітектором, — відповів Андрій. — Головним архітектором району.

— Ого… — здивувався Вадим. — Стає по-справжньому цікаво. І доказова база, гадаю, з’явиться. А зараз хто замість нього архітектурою керує?

— Віктюк. Непоганий хлопець, — Щерба взяв зі столу пляшку і почав відкорковувати.

— Познайомиш?

— Навіщо? — не зрозумів Андрій.

— Здається, бачу я природу фатальних пригод вашого покійного мера..

— А воно тобі треба? — вигукнув Щерба, так і не наливши. — Своїх проблем бракує? Навіщо розбиратися у причинах смерті людини, про яку вже всі забули?!

— Ну, я ж тут не мушу нудьгувати, поки ти останні штани продаватимеш!

Знизавши плечима, він рішуче рушив до дверей.

Цекало швидко йшов через лікарняний двір, дивлячись під ноги й обминаючи глибокі калюжі. Задумана і невесела Оленка вийшла з терапевтичного корпусу, проте, одразу пожвавилась, побачивши Ігоря.

— Доброго дня, Ігоре Миколайовичу! Як пообідали?

— Оленко! — посміхнувся той. — Який там обід… Ходив на виклик до лежачого хворого. А ти до мами приходила? Вже до занять приступила?

— Вашими стараннями, — посміхнулася дівчина.

— Здоров’я в нормі?

— Абсолютно. Навіть шраму майже не видно. От за це я вам так і не подякувала. Мені Дольний розповів, що ви навіть у критичній ситуації не збільшили розріз.

— А це вже якраз не на мою користь, — похитав головою Цекало. — Це називається діяти проти правил. А правила у хірургії не одне покоління розумних людей складало. У таких випадках ріжуть без вагань і про красу не думають.

— А ви подумали, — заперечила вона. — Дякую.

— Таку гарну дівчину не зіпсував би навіть великий рубець. Але, як вийшло, так і вийшло.

— Ви справді так вважаєте? — зраділа вона.

— Звичайно.

— А я ходила папери оформляти, — похвалилася Оленка. — Після першого курсу практику у нашій лікарні проходитиму.

Попрощавшись, Ігор пішов далі та за кілька кроків обличчям до обличчя зустрівся з Ладою. Бажання розмовляти не було, проте довелося.

— Привіт кращим хірургам, — не без сарказму промовила вона.

— Привіт, — сухо відповів Цекало.

— А ти молодець, — скривилася вона. — Усе підряд гребеш.

— Про що ти? — не зрозумів Ігор.

— Як же ж… І маму, і доцю. Обох одразу.

— Кому що, а курці просо… — пробурмотів Цекало, прискорюючи ходу.

— А ченцем прикидався, — кинула вона йому навздогін. — Дивись, вдавишся!

Знервована, Лада пішла швидше, не надто звертаючи увагу на калюжі, і біля виходу наздогнала Оленку. Велика й глибока калюжа розлилася майже на увесь прохід, і хтось завбачливо кинув у неї дошку, яка ледве вгадувалась на поверхні.

— Ой, пробачте, — голосно промовила Лада, штовхаючи боком Оленку, яка вже стала на кінець дошки.

Втративши рівновагу, Оленка зашпорталася і, скрикнувши, впала у калюжу. На шум прибіг Цекало.

— Ти що, зовсім здуріла? — закричав Ігор. — Розум втратила?

— Що? Я ж «випадково»! Пробач… — виправдовувалася вона.

— Бачив я це випадково! — обурювався Ігор.

— Не кричи, а краще допоможи дівчині! — звела брови Лада.

— Ну, ти й стерво! — просичав Ігор. — Вона ж після операції!

— Ой, вона ще десять років буде «після операції», — засміялася Лада, зникаючи у проході.

Піднявши Оленку, Ігор підвів її до лавки і накинув на плечі свою куртку.

— Навіщо ви? Замастите! — крізь сльози промовила дівчина.

— Дрібниці. Виперу, — заспокоював Ігор. — Не плач тільки. Нічого не болить?

— А чому має боліти? — намагалася жартувати дівчина. — Про операцію я вже майже забула, права ваша подруга.

— Хай Бог милує від таких подруг! — обурився Ігор. — А за тебе я, напевно, ще довго хвилюватимуся.

— Не варто, — промовила Оленка. — У вас багато пацієнтів. А я все-таки вас підставила. Їй не сподобалося, що ми розмовляли.

— Це її проблеми. Я приводу не давав, — упевнено відповів Цекало.

— Ну, мені ви також не давали, — не згодилася вона. — Але собі не накажеш.

— Ти права, — згодився Ігор. — Собі не накажеш. Слухай, припиняй мені викати. Я що тобі — старий дід? Давай по-простому.

— Давай, — тихо промовила дівчина.

Щерба намагався триматися природно, проте насправді почувався як на голках. Віктюк також не міг приховати здивування, викликане несподіваним візитом. Проте давнє знайомство і вдячність змусили його піти на контакт з травматологом, завіривши, що про цю розмову не розповість нікому, включаючи надокучливого слідчого, який останнім часом просто таки напосівся на головного архітектора.

— А чим він був відомий? Ну, ще як ваш попередник? — допитувався Вадим.

— Та особливо нічим, — розвів руками Віктюк. — Наша робота паперова. Це Гауді в Барселоні шедеври вигадував. Ми ж проектуємо банальні речі. Погоджуємо, узгоджуємо. Казали, до нього за підписом без конверта можна було не приходити, та й на забудовах добре мав. Але це лише розмови. Я сам не бачив. А як начальник… Нічого поганого не скажу. Хоча, як став головою, мене не надто хотів на цьому місці бачити.

— Як же ви районним стали? — запитав Лужний.

— В обласній архітектурі мене підтримали. О! — несподівано згадав Віктюк. — Як я забув! Він якраз керував, коли у вас в лікарні якийсь корпус добудовували! Я до того не мав відношення, але це ще за старого головного лікаря розпочалося. І саме Замрига тоді цим займався. Особисто проектував добудову. А потім, як Союз розпався, старих керівників порозганяли — і ваш теперішній Костогриз прийшов. То ніяк вони порозумітися не могли. Враження складалося, що це будівництво століття.

— Може і так, — невизначено гмукнув Лужний.

— А тепер як з’ясувалося, що документація пропала, мені самому цікаво стало — що ж там добудовувалося. Але вже не подивимося. Ніяк.

— І все-таки, — розпитував Вадим. — Що ж добудовувалося? Ви бували на місці і з Костогризом не раз говорили, якесь уявлення маєте, нехай і не в деталях.

— Не подобається мені ваш інтерес, хлопці, — зітхнув архітектор. — Ви питаєте, слідчі, ще дехто…

— Хто ж іще?

Обоє лікарів застигли у німому запитанні.

— Навіть військком наш. Причепився, наче кліщ. Ну і ще… Але це вже нікому, я тебе прошу, Андрію, — попросив Віктюк. — Я про це навіть слідчому не казав.

— Давай, не тягни… — заохочував Щерба.

— Є у мене знайомий один, в обласному центрі живе. Не бідний, одне слово. Якось приїхав… навіть без попередження, з якимсь чоловіком. І той питав про цю документацію. Хотів подивитися, копію зробити… От у такому дусі.

— А це було до чи після пропажі?

— На щастя, після, — зітхнув архітектор. — Тож я не міг їм нічим допомогти. А як про слідство розповів, вони й забралися. А те, що ви про добудову питали… Ну, у головному корпусі велися роботи. Добудували флігель, що до «швидкої» виходить, плюс над ним і центральною частиною ще один поверх зробили. Ну, ви розумієте, про що я. Кабінет вашого головного там і ще щось, не знаю.

— А