Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Тимофій 

Останні кілька місяців я працював майже без зупинок. Нові проєкти, наради, поїздки — усе це займало час і відволікало. Я навмисне завантажив себе роботою, аби не думати, хоч це і не допомагало. А ще щільний графік давав змогу затримуватися в офісі допізна, бо мені зовсім не хотілося повертатися додому.

Марина переїхала до мене майже одразу. А невдовзі ми розписалися. Вона наполягала на гучному весіллі, ледь не на п’ятсот осіб, але тут я був категоричний. Я сказав: або просто розпис, або ми живемо в цивільному шлюбі. Вона погодилася на розпис, бо була впевнена, що дитина має народитися в офіційному шлюбі.

Якщо чесно, ці п’ять місяців життя з нею були нестерпними. Виявилося, що Марина знала про Емілію — мабуть, хтось із офісу розпустив язика. І тепер вона щодня виносить мені мозок через ревнощі. Постійно підозрює, що я й досі бачуся з Емі.

Жодного дня за ці місяці не минуло без сварок. Навіть коли я був у відрядженнях, вона діставала мене по телефону. Через це все я знову почав палити, хоча покинув, коли почав стосунки з Емілією. Тоді це вийшло легко, бо я не хотів, щоб від мене смерділо димом, коли цілуватиму її. А зараз… Не можу. Це єдине, що допомагає мені не зірватися на Марину.

Я намагаюся ігнорувати її провокації, списуючи все на гормони, переконуючи себе, що після народження дитини ситуація зміниться. Але Ден і мама відверто кажуть, що я марно на це сподіваюся. Вони впевнені, що справа не у вагітності — Марина завжди була такою.

Я терплю. Намагаюся підтримувати її, допомагати, бути нормальним чоловіком. Не люблячим — цього я зробити не можу. Я не кохаю її. Я кохаю іншу жінку.

Я ходжу з нею на прийоми до лікаря, на УЗД. Минулого місяця ми дізналися, що в нас буде син. І я… нічого не відчув.

У мене буде син. Я маю радіти, але всередині лише байдужість. І саме це змушує мене ненавидіти себе.

Я не хочу гладити Марину по животу, не хочу щось шепотіти малюку, слухати його поштовхи. Хоча раніше я уявляв себе зовсім інакшим. Думав, що якщо моя кохана жінка буде вагітною, я обійматиму її щоночі, говоритиму з дитиною, радітиму кожному її руху.

Мама каже, що причина в тому, що Марина не та жінка, з якою я хотів створити сім’ю.

І майже кожна розмова з нею завершується докорами. Вона сварить мене за цей шлюб, каже, що я прирікаю на нещасливе життя і себе, і свою дитину. І навіть себе картає за те, що так і не знайшла чоловіка, аби я мав перед очима приклад нормального батька.

Я слухаю її мовчки. І не кажу вголос того, що дедалі частіше крутиться в голові: я справді зробив велику помилку. І питання лише в тому, як довго я ще зможу її терпіти.

Сьогодні ввечері в мене зустріч поза офісом. Я спеціально призначив її пізно, щоб затриматися й повернутися додому, коли Марина вже спатиме. 

Збираю речі, прощаюся з помічницею та виходжу. На вулиці холодно. Мороз пробирається під пальто, змушуючи сильніше закутатися в шарф. Сніг скрипить під ногами, а подих перетворюється на білу пару. Я не поспішаю, йду повільно, занурений у думки.

Думати останнім часом виходить лише про одне. Про Емі. Якщо бути відвертим, я жодного дня не переставав про неї думати.

Про її усмішку, її голос. Про те, як вона завжди запізнювалася, як метушливо шукала телефон у сумці, як зосереджено кусала губу, коли над чимось задумувалася.

Як дивилася на мене — інколи роздратовано, інколи з викликом, а інколи… так, що все тіло охоплював жар. Так, що мені хотілося загребти її в обійми й більше ніколи не відпускати.

Сідаю в машину, запускаю двигун, але не поспішаю їхати. Декілька секунд просто сиджу, вдивляючись у вогні нічного міста.

Думаю, я закохався в Емі з першого погляду — ще тоді, коли вперше побачив її в клубі. Але зрозумів, що хочу її на все життя в той момент, коли вона спала поруч.

Її подих був рівним, тіло — розслабленим, вона довірливо притискалася до мене, а на її губах блукала легка усмішка. І тоді мене накрило. Я усвідомив, що хочу прокидатися ось так кожного ранку. Хочу, щоб це стало частиною мого життя.

І це бажання не змінилося.

Звучить безглуздо, правда? Ми були разом усього два тижні. Але за ці два тижні вона пробралася мені під шкіру, проникла в серце, заполонила його повністю.

Раніше я теж вважав, що почуття не можуть виникнути за тиждень чи два, навіть за два місяці. Але зараз моя думка інша. Бо минуло п’ять місяців, а я досі кохаю жінку, з якою був разом усього два тижні.

Натомість я сиджу тут, у машині, з обручкою на пальці, з вагітною дружиною вдома і з відчуттям, що застряг у власному житті.

Зціплюю зуби, тисну на газ і виїжджаю з парковки.

Сьогодні ввечері я повинен зустрітися з потенційним партнером. Бізнес. Робота. Те, що завжди допомагало відволіктися. Але з кожним разом це рятує все менше.

Я знаю, що знову повернуся додому, ляжу в ліжко поруч із Мариною, закрию очі… і думатиму тільки про Емі. 

Зустріч минула, як і сотні подібних до неї. Обговорення деталей співпраці, договору — нічого незвичного. Потенційний партнер виявився розумним і доволі наполегливим чоловіком, ми швидко знайшли спільну мову. Тому все пройшло легко й доволі швидко, що мене не дуже тішило.

Коли партнер пішов, я лишився в ресторані ще майже годину. Безцільно перегортав екран телефону, механічно пив каву, намагаючись відтягнути момент повернення додому. Але вічно сидіти тут я не міг.

Коли я повертався, на годиннику була майже північ. Голова гуділа від втоми й усвідомлення того, що зараз доведеться відчинити двері в квартиру, де на мене чекає дружина, яку я не кохаю.

Може, варто просто припинити повторювати собі це, і стане легше? Але ні. Чомусь не виходить.

Заходжу в квартиру, і мене зустрічає тиша. У вітальні темно. Я зітхаю з полегшенням. Це саме те, що мені потрібно — спокійно прийняти душ і лягти спати. Без сварок, без докорів.

Тихо проходжу далі й натискаю вимикач.