Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Світло різко заливає кімнату, і я помічаю Марину. Вона сидить у кріслі, схрестивши руки на грудях, і дивиться в одну точку. Обличчя напружене, губи стиснуті в тонку лінію.

Я вже знаю, що буде далі.

— Де ти був? — запитує вона, не відводячи погляду.

— На роботі, — сухо відповідаю, знімаючи пальто.

— До такого часу? — нарешті піднімає на мене очі. В її погляді роздратування, а голос льодяний.

Я мовчки зітхаю й проходжу на кухню, але вона йде за мною.

— Марина, у мене була зустріч.

— Хм, знаю я твої зустрічі, — з єхидною усмішкою каже вона. — Це була зустріч чи побачення з якоюсь шльондрою?

Я стискаю щелепи.

— Що ти верзеш? — запитую роздратовано. — Це була зустріч із потенційним партнером. Я втомився виправдовуватися перед тобою.

— То не зраджуй, щоб не доводилося виправдовуватися.

— Я не зраджую тобі. Ніколи не зраджував.

— Ага, — Марина іронічно пирхає. — Тільки подумки спиш із нею щоночі, правда?

Мої руки стискаються в кулаки. Я намагаюся не реагувати, намагаюся просто проігнорувати її черговий випад. Але всередині вже все кипить.

— Досить, — кажу глухо.

— Досить? — вона заходиться нервовим сміхом. — Ти закриваєш мені рота? Я, між іншим, ношу твою дитину!

— Я цього не заперечую, — холодно відповідаю.

— О, справді? — її голос тремтить від злості. — І це все, що ти можеш сказати?

— А що ти хочеш від мене почути? — голос звучить гучніше, ніж варто. — Ти ніколи не питала, чи я тебе кохаю, і я ніколи тобі цього не обіцяв. Я з тобою лише через нашу дитину. Я намагаюся ставитися до тебе з повагою, але це щоразу складніше через твої істерики та безпідставні ревнощі.

— А кого ти тоді кохаєш? Ту дівку?

— Так, я кохаю її. І вона не дівка.

Марина завмирає. На мить у її очах промайнув біль,  и мені так здалося. 

— Як же я тебе ненавиджу, — шипить вона й різко розвертається, прямує до спальні й грюкає дверима.

Я залишаюся стояти на кухні, дивлячись їй услід.

— Навіщо тоді наполягала на шлюбі? — говорю сам до себе.

Важко зітхаю, дістаю з шафки пляшку віскі та склянку, наливаю наполовину й відразу випиваю. Спиртне обпікає горло, але мені байдуже.

Втомлено сідаю на стілець і проводжу рукою по обличчю.

Якби п’ять місяців тому Марина не наполягала на шлюбі, я б не став протестувати. Допомагав би з дитиною, займався її вихованням, але жив би власним життям. Мабуть, у такому разі мене б не мучили докори сумління, бо сам я ніколи не наважився б прийняти таке рішення.

Хіба мене взагалі можна назвати чоловіком?

Зараз у нас є «сім’я». Тільки от сім’єю це складно назвати. Ми не чоловік і дружина. Ми двоє чужих людей, яких пов’язує лише майбутня дитина й спільний штамп у паспорті. Жодного кохання, жодного тепла, лише постійні докори, сварки й холод.

Який же я ідіот.