Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Зранку, щойно прокинувшись, я швидко збираюся на роботу, щоб знову не стикнутися з Мариною. Вона зазвичай спить до обіду, але ризикувати не хочу — сварки, яка сталася вчора, мені більш ніж вистачило. Тому навіть каву вдома не п’ю.

Швидко приймаю душ, одягаюся та виходжу до машини.

Спочатку заїжджаю на сніданок до ресторану, а вже потім прямую до офісу.

Сьогодні роботи, на жаль, не так багато, як хотілося б. Напевно, я вже виконав її на кілька місяців уперед. Хоча загалом справ завжди вистачає, особливо з урахуванням того, що я досі нікого не поставив замість себе у другому офісі, тому доводиться розриватися між двома. Але мене це цілком влаштовує.

До обіду переглядаю документи для нового проєкту, а під час перерви йду в ресторан поруч. Повернувшись, знову поринаю в папери.

Від роботи мене відволікає стукіт у двері. Підіймаю очі й бачу Лізу.

— Тимофію Андрійовичу, я принесла список відпусток на наступний місяць, треба, щоб ви підписали, — каже вона, кладучи переді мною теку з документами.

— Лізо, ви спілкуєтеся з Емі? — запитую, не відриваючись від документів.

Вона помітно напружується.

— Т-так, — відповідає з легким запинанням.

— І як вона? Десь працює? — питаю, підводячи погляд і простягаючи їй теку.

— Вона чудово. Наскільки я знаю, працює на фрилансі, — відповідає, забираючи папери.

— Добре, дякую. Йдіть працювати, — видавлюю з себе усмішку.

Ліза ніяково киває й виходить.

Відкидаюся на спинку крісла й на хвильку заплющую очі. У неї все чудово.

Я радий. Це добре. Саме так і має бути. Але чомусь ця думка не приносить полегшення.

Роботу в офісі закінчую раніше, ніж зазвичай, тому вирішую їхати додому. Якщо чесно, не дуже хочеться, але нам із Мариною потрібно якось налагодити стосунки, тому вирішую запропонувати повечеряти разом у ресторані. Роблю це виключно заради дитини — не хочу, щоб вона росла у вічних сварках.

По дорозі додому бронюю столик в улюбленому італійському ресторані Марини. Сподіваюся, вона вдома, а не десь із подругами, витрачаючи гроші. А вона це любить.

Коли заходжу у квартиру, всередині панує тиша. У коридорі бачу жіноче взуття, якого раніше тут не було. Значить, у Марини гостя.

Знімаю взуття та проходжу далі. Вітальня порожня, тому йду до спальні. Звідти чути голоси.

— Нічого собі, мене не було пів року, а в тебе тут стільки всього трапилося, — каже знайомий жіночий голос.

Хочу вже увійти, але зупиняюся, коли чую подальший діалог.

— Як ти взагалі це все провернула?

— Дуже просто, — відповідає Марина. — Лікарці заплатила, і вона написала більший термін.

— А як же потім із пологами? За термінами ти ж повинна будеш уже народити, — знову говорить дівчина і я нарешті зрозумів хто вона — це Христина. Чув, що пів року тому вона переїхала до Італії. А зараз, схоже повернулася.

— Я вже домовилася, що мені зроблять кесарів розтин раніше. Тому він нічого не запідозрить, — її голос звучить самовпевнено, навіть весело.

Я не до кінця розумію, про що йде мова, тому вирішую ще трохи послухати.

— Слухай, а що зі Стороженком? — знову питає подруга. 

Я намагаюся згадати, де чув це прізвище. Потім пригадую: у нашому місті є депутат Стороженко. Принаймні, я знаю тільки його.

— А нічого хорошого, — відповідає Марина. — Він сказав, що дитина йому не потрібна і що він не збирається розлучатися з дружиною.

У цей момент усе стає на свої місця.

— Навіщо ти взагалі з ним зв’язалася? — запитує її подруга.

— Ну, Христю, що ти, як маленька? Звісно, через гроші. В нього їх набагато більше, ніж у Тимофія. А в моєї сім’ї зараз великі проблеми в бізнесі. Але я не врахувала, що він одружений, — її голос звучить незворушно, майже байдужо.

Огида підступає до горла. В очах темніє, а ноги підкошуються.

Вона мене дурила всі ці п’ять місяців.

— І ти вирішила повернутися до Тимофія?

— Ага, це краще, ніж нічого. До того ж мої батьки оскаженіли б, якби дізналися про вагітність і про те, що в дитини немає батька. Заблокували б для мене всі рахунки.

— Ну так, вони в тебе жорсткі, — хмикає Христина. — Ти не боїшся, що Тимофій про все дізнається?

— Ні, я все продумала. Про те, що я йому два місяці зраджувала, він же не дізнався, — сміється. — Єдине, що мене турбує, — це те, що він досі сохне по одній дівці. Та й узагалі ігнорує мене.

Повітря в кімнаті стає задушливим. Вона брехала. Весь цей час. І я, як останній ідіот, вірив кожному її слову.

Більше не маю сил це слухати, тому натягую на обличчя маску байдужості та відкриваю двері. Дівчата одразу замовкають, коли бачать мене на порозі.

— Привіт, — кажу сухо.

— Ти сьогодні рано, — Марина підходить і цілує мене в щоку. Це щось новеньке. Вирішила влаштувати виставу перед подругою? Показати ілюзію нормальних стосунків?

— Привіт, Тимофію, — Христя звабливо посміхається, нахиляється трохи вперед, демонстративно виставляючи глибоке декольте. Ледь стримуюся, щоб не скривитися. Подруги Марини такі ж огидні, як і вона сама.

— Привіт, — холодно відповідаю.

— Христя, тобі, мабуть, уже пора. Зустрінемося завтра в ресторані, — Марина натягує усмішку, але її голос звучить напружено.

— Так, звичайно, — Христя підіймається з ліжка, підходить до Марини й цілує її в обидві щоки. — До завтра.

Вона йде до виходу, а Марина проводжає її. Я ж прямую на кухню. Відчиняю вікно і запалюю цигарку. Ніколи не дозволяв собі палити вдома, щоб Марина не дихала димом, але зараз мені байдуже.

Втягую заспокійливий нікотин, відчуваючи, як напруга трохи відступає.

— Тимофію, ти що, палиш? Взагалі-то цим дихає наша дитина, — з докором кидає Марина, з’являючись у дверях.

Я не одразу відповідаю. Роблю ще одну затяжку, випускаю дим у зимовий холод.

— Завтра я подам на розлучення.

Голос у мене спокійний, холодний та байдужий. Мені навіть дивитися на неї не хочеться. Огидно.