Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Намацав ручку в дверях в пастці кам’яній, та як не смикав - все одно не відчинялись. Та в розпач не впадав. Ну аж ніяк не вірилось мені, щоб рідний дід зробив настільки підло. Я пригадав пораду чарівну, вона одного разу спрацювала. Знімали ми закляття з брата двоюрідного тоді, мені призначили читати заклинання. Баба Орися наказала слухати себе. Стара розповіла, мовляв, в мольфарів всередині є голос тихий, внутрішній. Він знаючий і мудрий. Потрібно тільки прислухатись до нього - в скрутну годину відповідь підкаже. І справді! Заспокоївшись, почув вкрадливий шепіт, наче подих бризу: “Ventus liber, ventus liber sum! Impossibile est tenere liberum ventum” Своїм нутром я зразу зрозумів, що фраза та була стосовно вітру. Ніяк не можна втримати його, бо завжди вільним прагне залишитись.

Слова чаклунські вголос повторив, ще й уявив приємний тиховій у полі. Невидима рука, погравшись з моїм чубом мимохідь, відразу відчинила двері. Просунув обережно голову назовні в коридор. Дарма - там непроглядна темінь! Та голос внутрішній знов вихід підказав: “Fiat lux” Я чув цю фразу і раніше від мольфарки. Баба Орися нею знищила підступне кодло чаклунів, яке провідало Брунгильду на узгір’ї. “Fiat lux!”, - я вимовив, бажаючи, аби мільйони світлячків з’явилися в приміщені довкола. Нехай вони своїми ліхтарями злякають темряву й розженуть по куткам. Та вийшло навіть краще, ніж задумав. “Най буде світло!” заклинання обійшлось без блищаків. Натомість у приміщеннях повсюди засяяли яскраві ліхтарі, наповнюючи простір навкруги містичним світлом. ще й зеленого відтінку.

Тоді те місце зразу упізнав. Та я ж в підвалі у мольфарки Христі. Оце так допоміг той Жива-чоловік, закинувши в кімнату, у якій Тараса і мене не так давно у робах посвятили у мольфари! Я марно ображався на нього за ребуси, загадки, недомовки… А він, бач, стільки часу заощадив для усіх - не треба нам чекати двадцять п’ятої години!

Я пам’ятаю той страшний Армагеддон, що наробив у баби Христі у підвалі, але вона поприбирала все. хоча були там чималенькі збитки! Пройшовся по великих залах, наче ревізор. Кортіло роздивитись артефакти, поки можливість є, адже в приміщенні один, стара у справах поралася зверху. Не знав тоді дурний, що не минеться то - зненацька зачепив магічну пастку. От нібито нічого не зробив, почав кристалом забавлятись безневинно. Його я дуже сильно розкрутив й на стіл поклав, спостерігав, як той тримає рівновагу. З балансом в нього не було проблем, але та дзиґа чарівна ще й запищала.

Неначе фурія розлючена, умить мольфарка залетіла до підвалу. Вона не розібравши що, та до чого відразу почала пулятися у мене блискавками. Від вибуху я відлетів аж до стіни, добрячи гепнувшись об неї головою.

– Де брат? - почала сваритися вона, - Вилазь Тарасе, бо розірву, як відшукаю!

– Нема його, - я слабко відповів, в очах пішли кругами чорні плями, - Я щойно з того світу з звісткою до вас, а ви мене збираєтесь відправити зворотнім шляхом.

– Ой, хлопчику! Чого ж ти зразу не сказав? - відразу подобрішала мольфарка, - Я думала, що ви, шалапаї, погромище збираєтесь вчинити у підвалі.

– Тож ви мені не давши навіть шанс, підстрелили, неначе злодія в коморі.

Стара допомогла піднятися наверх і почала відпоювати травами у хаті. Та все випитувала, що то за звістка, натякни. Але я твердий та непохитний був, неначе кремінь! “Збирайте хутко кошика, Михасика беріть! Ми підемо у капище до Живи. От саме там, в присутності стихій, лише повідаю обом приємну звістку”, - почав наказувати я, відчувши сил повернення від чарівного зілля. На диво, баба стала слухати мене. Дари зібрала і покликала ведмедя. З Михасиком  зустрілися, як дві споріднені душі. “Сьогодні у тебе щасливий день!” - зашепотів приятелю на вухо.

На вулиці зчинили суперечку ми, яким шляхом потрібно йти до Живи.

– Я піду тим, що відходила сотню літ. Ніколи не підводив він до цього.

– Давайте тим, що поверталися колись, - я опирався, - адже цей коротший!

Михасик підтримав мене. Щось на зразок, молодші проти старших поколінь. Він своїм вчинком розізлив мольфарку. “Ах ти ж негіднику! Як смієш проти матері піти? Кого оберігала стільки років?”, - сварилася вона словами докору на зачарованого сина. Та баба Христя, підкорившись більшості із нас, пообіцяла обидвом надерти вуха у разі, якщо після всіх зусиль, все ж доведеться мандрувати її шляхом.

На цей раз поталанило мені. Так сильно вкарбувались спогади про капище у пам’ять, що ледве відійшли від хати в бік кущів, а я вже відчував духмяний аромат чарівних трав, які росли у кошику з бурштину. Розвівши у чагарнику гілки, побачили те місце заповітне, де є чотири діви - то уособлення стихій, вони допомагають Живі. “От ти диви! Навчився дечому!”, почув слова похвальні від мольфарки. Зайшли до капища, на чорнім вівтарі розклали всі дари, що мали. Хоча і не багато, та зате, вони заграли барвами надії на камені жертовному стола, що складений із плит обсидіану.

Ми втрьох зібралися позаду вівтаря і лиця спрямували на статуї. Я розпочав сакральний ритуал не знаючи ні послідовності, ні рухів. Слова ішли від серця, тож відчув, що чує Жива голос мій в чертогах. Лунає виразно і чітко він у вогнянім яру, проходячи крізь всі бар’єри й перепони. “Мене прислали передати добру вість. Закінчилося тяжке лихоліття! Угоду Трисмегіста з Азазелем розірвано! Ви вільні!”, - я урочисто поділився новиною. “Вільні, вільні, вільні”, - неначе ехо залунало навкруги. Здалося навіть, повторили те і кам’яні дівчата.