Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Ярина ховалась за деревами і манила його сміхом. Він біг за нею, намагався схопити, а вона вислизала і ховалась за іншим деревом. Її сміх дзвенів і переливався, такий знайомий, рідний… Він нарешті зловив її за руку, але Ярина ховала обличчя за стовбуром дерева, а потім повернулась до нього… Червоний ободок навколо райдужки, загострені ікла і сміх-рик пантери…

Андрій різко сів на ліжку і хрипко видихнув від болю у боці. Він не розуміючи, де він і що відбувається. Збоку пищала мобілка і звук повернув його до реальності. Він виключив будильник, потер очі та скроні долонями, розім’яв шию і оглянув кімнату. Віти не було.
Кириленко зірвався на ноги і, притискаючи долонею бік, побіг до дверей ванни, прислухався, а тоді відкрив і вилаявся. Віта не повернулась. Він відчув, як починається паніка. Не треба було відпускати її саму. Треба було стежити, як минулої ночі, тоді він був би певен, що з нею все добре і вона повернеться.
Андрій стис зуби, він знайде її і поверне. Віта належить йому, бо тільки він розуміє її потреби та бажання.
А якщо вампір забрав її? І зник з міста разом з нею?
Йому забракло повітря. Невидющими очима оглянувши кімнату, Кириленко вибіг на вулицю. Можливо, він помилився і Віта десь поруч. Може їй потрібна допомога. Треба знайти її негайно.
Андрій звернув за ріг готелю, забіг у парк і побачив її. Впізнав. Віта світилась красою та силою навіть здалеку – неймовірна, розкішна… у обіймах вампіра. І вона усміхається йому. А він дивиться на неї, наче на божество. І вона дозволяє йому цілувати себе.
Заздрість. Ревнощі. Лють. І вони відчули його, повернулись одночасно, але Андрій дивився лише на неї.
Віта наче поверталась із сну – розслабленість, задоволення і щастя? змінились розгубленістю, розумінням та страхом. А тоді Віта розчинилась у повітрі.
Вампір заревів і за долю секунди вже стояв перед Андрієм, розлючений, готовий вбити. Його сила просто вражала і якби Андрій не був так само розлюченим, то смертельно злякався б. Вони кілька секунд дивились одне одному в очі, несподівано вампір нахилився і прошепотів йому у обличчя:
– Вона моя.
А тоді розчинився у повітрі.
Андрій якусь мить боровся із бажанням закричати, вдарити бодай повітря, яким вампір дихав ще мить тому, а тоді розслабився і усміхнувся:
– У мене є ім’я і я знайду тебе ще сьогодні.