Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

— А як же речі Сари? — запитала Діана, підіводячись. — Прикро, що мене тут не було, я б допомогла їй все спакувати.

— Я сама допомогла Сарі зібрати в кошичок кілька речей, що їх вона неодмінно хотіла взяти з собою. Містер Косґроув чекав унизу і поспішав — він замовив фургон чи кеб.

— Можливо, ми проїхали повз них дорогою з церкви — прикро, що я їх не побачила й не змогла хоча б помахати рукою на прощання.

— На відміну від більшості ваших земляків, мадемуазель, ви дуже сентиментальна. Але що маємо, те маємо — дитини тут нема.

Гувернантка все ж стояла в дверях. Вона більше не боялася цієї жінки, накрохмалена тафта вбрання якої ховала немолоде тіло, що відчайдушно потребувало відпочинку, грілок і всілякого догляду.

— Ви ще щось хочете сказати, мадемуазель?

Згадавши про елегантну бабцю, яка щодня по дві години спочивала в шезлонгу, Діана наважилася запитати, чи мадам не думала про те, щоб і самій порадитися з лікарем Маккензі. Вона, певно, геть виснажилася… осінь така рання…

— Дякую… Але ні. Мене зміна пір року ніколи не тривожила. Котра година? Забула вчора завести годинник.

— За десять перша, мадам.

— Я на обід не вийду. Скажіть, будь ласка, щоб на мене не накривали.

— І на Сару теж не треба, — ні сіло ні впало додала ма­де­муазель.

— І на Сару теж не треба. Це у вас на щоці рум’яна, мадемуазель?

— Пудра, місіс Епл’ярд. Гарна, як на мене.

Щойно клята викладачка вийшла, директорка встала і схилилася до шафи за столом. У неї так тремтіла рука, що вона ніяк не могла відкрити дверцята. Нарешті вона люто вдарила по них носком чорних лайкових черевиків. Вони відчинилися, і на підлогу впав накритий кошичок.

Решту дня директорка провела в себе вдома й рано пішла спати. Наступного ранку ірландець Том був тільки радий: є добросерді люди, які тішаться з того, що першими приносять сумні новини — особисто принести місіс Епл’ярд газети, сповнені сенсаційних розповідей про трагедію Ламлі. Тома хіба трохи розчарувало, що в кабінеті на його новини не було жодної реакції, крім могильної тиші після різкого «Дай сюди!». А ось на кухні всі, як годиться, закрили обличчя фартушками й розридалися, не в змозі повірити, що лише за два дні після від’їзду міс Ламлі з братом просто з цього-таки будинку могло статися щось настільки жахливе — минуло так мало часу, що трагедія ніби ставала ще яскравішою й болючішою, неначе полум’я наближалося і набувало реальних обрисів.

У вівторок не сталося нічого особливого. Розамунд домовилася, що Ірмі надішлють спільну прощальну телеграму по обіді,коли Леопольди відбували до Лондона на поромі в супроводіпокоївки, секретаря, конюха й шести поло-поні. Без прискіп­ливої дисципліни Дори Ламлі атмосфера стала значно вільні­шою. Всі забули про тінь маленької постаті в коричневій сар­жі — принаймні студентки — й захоплено взялися за підго­товку до колективного від’їзду на великодні канікули в середу.У Коледжі «Епл’ярд» давно не було чути стільки шепотіння, шурхотіння записок, а часом навіть сміху. І без того приємну атмосферу ще більше прикрашало коротке бабине літо, від якого буяв сад. Містерові Вайтгеду довелося ввімкнути розприскувачі на клумбах із жоржинами, які все ще квітнули важким синім і пурпуровим квітом під вікнами західного крила. Прогнози погоди в газетах обіцяли доволі теплий Великдень і похолодання з понеділка.

Дві майбутні наречені порівнювали, яке планують мати придане, і нестримана від щастя Діана поділилася з завороженою покоївкою історією смарагдового браслета.

— Я не маю інших коштовностей, — сказала гувернантка. — У нас буде дуже просте весілля. Грошей у нас зовсім небагато, а знайомі хіба що у Франції.

Мінні захихотіла.

— Наше весілля організовує моя тітонька і, на думку Тома, вона запросила стільки родичів з обох боків, що наречені просто не помістяться в церкву.

За свою недовгу службу в Коледжі міс Бак показала, що від неї жодної користі, крім навчання елементарній геометрії й арифметиці, тож мадемуазель більшість дня провела за побутовими клопотами. Всі чекали від французки вказівок, що робити, — навіть куховарка й містер Вайтгед.

Вранці вона саме забігла нагору взяти пакет шпильок, коли на сходовому майданчику з’явилася Еліс, молодша покоївка, з відром і мітлами.

— Мінні каже, щоб я прибрала велику двомісну кімнату, але там лежить стільки одягу й речей, що я навіть не знаю, за що братися.

— Я допоможу, — сказала мадемуазель. — Студентки-австралійки, як на мене, дуже неохайні — останнім часом я вже наловчилася складати й пакувати їхні сукні.

— А міс Ірма особливо, — захоплено сказала Еліс. — Боже! Гребінці з позолоченими ручками — і серед взуття. А брошки приколоті до нижніх спідниць. Аби це була міс Сара, мадам би вже їй життя не дала! От що значить — спадкоємиця.

Колишня кімната Міранди, колись сповнена світлом