Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Крик мого відчаю розрізав небо, здавалось, вриваючись у саму суть реальності. Гарячі сльози струмками стікали по моєму обличчю, змішуючись із кров’ю та попелом, що вже встигли осісти на моїй шкірі.

Раптом, ніби всередині мене щось розірвалося, і з моєї душі вирвався вибух сили. Потужна, нестримна хвиля поглинула все навколо. Вона валила з ніг навіть найміцніших. Здавалося, навіть сама земля здригалася під цією нестерпною енергією.

Я, ледь тримаючись на ногах, переступала через тіла, що тепер нерухомо лежали переді мною. Боліло все — тіло, душа, серце. Але я не могла зупинитися. Не мала права.

Підбігши до Евана, я впала поруч із його нерухомим тілом. Всі звуки навколо зникли. Для мене існували лише ми.

— Ні! Ні! Тільки живи! — мої слова розривали повітря. — Я благаю тебе, живи! Живи, Еване! Я люблю тебе! Прошу, ЖИВИ!!!

Я ридала, як поранений звір, покриваючи поцілунками його холодне обличчя.

— Ти не можеш померти… Ти потрібен мені!

І тут я відчула це. Ледь помітний, слабкий імпульс енергії, який швидко вислизав із тіла мого коханого.

«Він ще живий! Живий!»

— Ні… ні, прошу… — я підняла обличчя до неба, у бік невидимих творців, що керували цією реальністю. — Заберіть мене, тільки залиште його! Прошу вас! Заберіть моє життя, але нехай він буде жити! Я БЛАГАЮ ВАС!

Я відчула чиєсь наближення. Аелар. Його сильна присутність пробивалася крізь мій відчай. Він мовчки опустився поруч, схиливши голову. Його очі випромінювали біль і співчуття.

— Ні! Ні! — Я мертвою хваткою схопила його за руку, впиваючись у неї пальцями. — Ти ж відчуваєш? Я знаю, ти відчуваєш! Він ще живий!

— Мені так шкода, Енжело… — прошепотів Альв, його голос затремтів, наче в ньому теж вирував біль.

— НІ!!! — Я закричала так, ніби сама душа розривалася на шматки. — Ми ще можемо йому допомогти! Ти можеш! Аеларе, я благаю тебе…

Мій голос обірвався. Останні слова я видихнула, зриваючи їх із себе.

— Зроби все можливе… Прошу…

Аелар мовчки дивився на мене, і в його очах читався весь той біль, який я відчувала. Він був поруч, але водночас здавалося, що його роздирали сумніви. Я не відпускала його руки, стискаючи її так сильно, що пальці вже тремтіли від напруги.

— Ти можеш! Ти знаєш, що можеш! — я майже кричала, мій голос лунав розпачливо, надламано, як стріла, що застрягла в самому серці.

— Енжело… — тихо промовив Аелар, його голос був м’яким, але в ньому звучала безнадія. — Я не можу дати жодних гарантій.

— Мені байдуже! Ризикуй! Я готова на все! — вперше я зірвалася на нього, відчай і біль вирвалися назовні, змішуючись із гнівом. — Якщо він помре, тоді і я помру разом із ним!

Аелар зітхнув, обережно звільняючи свою руку з моїх пальців. Він поклав долоню мені на плече, намагаючись передати хоча б краплину спокою, якого мені так не вистачало.

Його погляд залишався стривоженим, але після хвилини вагань він важко видихнув і перевів очі на мою руку, яка міцно тримала холодну долоню Евана.

— Добре… я спробую, — нарешті сказав він.

Миттєво у моїх потьмянілих очах запалився вогник надії.

— Але я нічого не обіцяю, — додав він.

— Аеларе…

— Це може не спрацювати, — його голос був твердим, сповненим відповідальності. — Я такого ніколи не робив.

Я мовчки кивнула, витираючи сльози, які змішалися з кров’ю, що текла тоненькою цівкою з носа. Я навіть не помітила цього. Це було неважливо. Зараз єдине, що мало значення, — це Еван.

Аелар опустився на коліна поруч із нами, його обличчя було серйозним, навіть похмурим.

— Мені потрібна твоя життєва сила, — сказав він, не зводячи з мене очей.

— Бери все, що потрібно, — прохрипіла я, не відриваючи погляду від найріднішого обличчя, яке ще недавно було сповнене життя.

— Але я маю попередити…

— Мені байдуже! Аеларе! Час іде! Врятуй його! — я грубо перебила друга, не дозволяючи йому закінчити.

Мені було все одно на наслідки. Я була готова просто тут і зараз віддати всю свою життєву силу, лише б Еван вижив.

Правою рукою Аелар обережно взяв мене за руку, а ліву поклав на серце Евана. Я відчула легке поколювання в долоні — холодне, пронизливе і зовсім не приємне. Воно швидко розтеклося по всьому моєму тілу, наче тисячі голок пронизували мене зсередини. Почуття спустошеності захопило свідомість, і я буквально відчувала, як життєва сила залишає мене.

Навколо тіла Евана раптово спалахнула неймовірна заграва. Чарівні вогники, схожі на північне сяйво, почали кружляти над ним, плавно танцюючи й огортаючи його немов захисним коконом. Я вдивлялася в це диво, затамувавши подих, чіпляючись за кожну мить.

Час, здавалося, завмер. Тіло Евана залишалося нерухомим, а обличчя Аелара ставало все напруженішим. Я побачила, як краплі поту стікають по його скронях, і зрозуміла — він бореться з усіх сил.

— Невже… це не працює? — пробурмотіла я, ніби сама до себе, відчуваючи, як розчарування пробивається через усю мою істоту.

Але раптом щось змінилося. Сяйво почало повільно вбиратися в тіло Евана, ніби воно знаходило в ньому свій притулок. Очі Аелара спалахнули полегшенням, і на його вустах з’явилася задоволена усмішка.

— Виходить? — запитала я, намагаючись придушити тремтіння в голосі.

Він кивнув, не відриваючи рук від Евана.

— Він житиме? — мій голос прозвучав хрипло й чужо, немов це питала не я, а якась тінь мого колишнього «я».

— Так. Але йому знадобиться час, щоб повністю прийти до тями, — відповів Аелар, прибираючи руку від його грудей.

Я кинулася до Евана, притискаючи своє обличчя до його холодної шкіри, покриваючи її поцілунками.

— Коханий… Ти будеш жити… Ти зі мною… — шепотіла я крізь сльози, що струмками стікали по моїх щоках.

Піднявши погляд на Аелара, я щиро посміхнулася крізь сльози. Слова вдячності вихоплювалися з мене безладно:

— Дякую… Дякую тобі… Неможливо висловити, як сильно я тобі вдячна. Ти врятував не тільки його… Ти врятував і мене…