Читати книгу - "Соловей"

— Минулого тижня мадам Дюран спробувала перетнути кордон. Її застрелили, а дітей депортували.

На місці Рейчел В’янн теж подумала б про це. Одна справа — тікати самій, і зовсім інша — ризикувати життями дітей. А що як вони ризикуватимуть життями, залишаючись тут?

— Твоя правда. Це надто небезпечно. Але, я думаю, тобі варто зробити, як радить Бек. Сховайся. Це лише на один день. Потім, можливо, ми знатимемо більше.

— Де ховатися?

— Ізабель готувалась до такого, а я вважала її дурепою, — вона зітхнула. — У сараї є підвал.

— Якщо вони дізнаються, що ти переховуєш мене…

— Так, — обірвала її В’янн. Вона не хотіла чути, що це карається на смерть. — Я знаю.

Щоб раніше вкласти Софі спати, В’янн кинула снодійне в її лимонад. (Навряд чи так вчинила б хороша мати, але ще гірше було б залишити Софі саму чи взяти її із собою. Поганий вибір. Та що вдієш?) Чекаючи, поки донька засне, В’янн нетерпляче походжала по кімнаті. Вона чула кожен порив вітру, кожен скрип балок старого будинку. О шостій вона вдягнула свій садовий комбінезон і пішла вниз.

Бек сидів на дивані біля гасової лампи. Він тримав маленьке фото своєї родини в рамці. На ньому була зображена його дружина Гільда й діти — Жизела та Вільгельм.

Коли вона зайшла в кімнату, він підвів на неї очі, але не встав.

В’янн до пуття не знала, що їй робити. Їй хотілося, аби він зник, сховався за дверима своєї кімнати, адже вона не могла повністю йому довіряти. Але ж він ризикував кар’єрою, щоб допомогти Рейчел. Як можна було не зважати на це?

— Відбуваються погані речі, мадам. Немислимі речі. Я готувався бути солдатом і воювати за свою країну, щоб моя родина могла мною пишатися. Це був гідний вибір. А що про нас думатимуть, коли ми повернемося? Що думатимуть про мене?

Вона сіла поруч із ним:

— Я теж переживаю через те, що про мене подумає Антуан. Я не мала складати для вас той список. Я мала економніше ставитися до грошей. Я мала б бути розсудливішою, щоб зберегти свою роботу. Можливо, варто було слухатися Ізабель.

— Не звинувачуйте себе. Думаю, ваш чоловік сказав би вам те саме. Мабуть, ми, чоловіки, надто швидко хапаємося за зброю.

Він повернувся і поглянув на її вбрання.

На ній був комбінезон і чорний светр. На голові був зав’язаний чорний шарф. Вона нагадувала шпигунку-домогосподарку.

— Їй небезпечно тікати, — сказав він.

— Як і лишатися.

— Ось воно, — мовив він. — Жахлива дилема.

— Але що небезпечніше? — спитала В’янн.

Вона не чекала на відповідь, але він таки сказав:

— Думаю, лишатися.

В’янн кивнула.

— Вам не варто йти, — застеріг він.

— Я не можу кинути її саму.

Бек обміркував її слова і зрештою кивнув.

— Ви ж знаєте, де земля мсьє Фретта? Він там випасає корів.

— Так. Але…

— За сараєм є стежка. Вона веде до пункту пропуску, який охороняють найменше. Іти далеко, але дістатися туди варто до комендантської години. Це я кажу про всяк випадок. Якби когось таке цікавило. Хоч я таких не знаю.

— Мій батько, Жульєн Розіньйоль, мешкає в Парижі на бульварі ла Бурдоне, 57. Якби я… одного дня не повернулась додому…

— Я подбав би, щоб ваша донька дісталася Парижа.

Він підвівся, досі тримаючи в руках фото.

— Я йду спати, мадам.

Вони стояли поряд.

— Я боюся вам довіряти.

— На вашому місці я більше боявся б, якби не довіряв.

Вони були так близько.

— Ви хороша людина, капітане?

— Раніше думав, що хороша, мадам.

— Дякую, — мовила вона.

— Зарано дякувати, мадам.

Він залишив її саму й пішов до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою двері.

В’янн знову всілася. О пів на восьму вона зняла шаль із гачка біля кухні.

— Будь мужньою, — думала вона. — Лише цього разу.

Накинувши шаль на голову й плечі, вона вийшла надвір.

Рейчел із дітьми чекала на неї за сараєм. Поруч стояв візок на колесах. У ньому спав Арі, загорнутий у простирадла. Біля нього лежали деякі пожитки, які Рейчел вирішила взяти із собою.

— Маєш фальшиві документи? — спитала В’янн.

Рейчел кивнула:

— Не знаю, наскільки якісно вони зроблені, але мені довелося віддати за них свою весільну каблучку, — вона подивилась на В'янн. Вони зрозуміли одна одну без слів.

— Ти впевнена, що хочеш піти з нами?

— Упевнена.

— Чому ми маємо тікати? — спитала налякана Сара.

Рейчел поклала руку на голову доньки й поглянула на неї:

— Мені потрібно, щоб ти була сильною, Capo. Пам’ятаєш, про що ми говорили?

Сара повільно кивнула:

— Заради Арі й тата.

Перейшовши через дорогу, вони рушили полем до переліска. Коли вони дісталися рідкого лісу, В’янн відчула себе в безпеці. Поки вони дійшли до землі Фретта, надворі була ніч. Вони знайшли стежку, яка вела далі в хащі, де товсте коріння пробивалося крізь сухий ґрунт. Через це Рейчел було доволі складно штовхати дитячий візок, який знову й знову з грюкотом підстрибував на доріжці. Арі схлипував уві сні й жадібно смоктав великий палець. В’янн відчувала, як по її спині тече піт.

— Мені вже давно було необхідне тренування, — важко дихаючи, сказала Рейчел.

— Як я люблю такі прогулянки лісом, — відповіла В’янн. — А як щодо вас, мадемуазель Сара? Що вам подобається в нашій пригоді?

— На мені немає тієї дурної зірки, — сказала Сара. — А чому Софі не з нами? Вона любить ліс. Пам’ятаєте, як ми гралися, шукаючи сховані речі? Вона завжди все знаходила першою.

Між деревами попереду В'янн побачила спалах світла й чорно-біле маркування пропускного пункту.

Ворота були освітлені неймовірно яскравими прожекторами. Поруч стояв німецький вартовий. Його гвинтівка виблискувала під неприродним сяйвом. Перед ним була невеличка черга з людей, які хотіли перетнути кордон. Це було дозволено лише тим, у кого було все гаразд із документами. Якщо фальшиві посвідчення Рейчел викриють, її та дітей заарештують.

Це було так несподівано. В’янн зупинилася.

— Я напишу, якщо зможу, — сказала Рейчел.

У горлі В’янн застряг клубок. Навіть у найкращому випадку вона, можливо, ще кілька років не побачить своєї найкращої подруги. Або взагалі ніколи. У цьому новому світі не було гарантованого способу тримати зв’язок із тими, кого любиш.

— Не дивися на мене так, — сказала Рейчел. — Скоро ми знову будемо разом, питимемо шампанське й танцюватимемо під джаз, який тобі так подобається.

В’янн витерла сльози:

— Ти ж знаєш, якщо ти танцюватимеш на людях, я вдам, що не знаю тебе.

Сара смикнула її за рукав:

— Попрощайтеся за