Читати книгу - "Таргани"

— А що Уве Кліпра? Чому він усе ще тут?

— Кліпра? Думаю, його історія схожа на мою. Нікому з нас не хочеться повертатися назад.

— У Кліпри саме навпаки: є причини, щоб не повертатися.

— Розумію, про що ви, — сказав Борк. — Усе це нісенітниця. Якби Уве був замішаний у чомусь подібному, я ніколи не мав би з ним ніяких справ.

— Ви в цьому впевнені?

Очі Борка блиснули.

— Тут було кілька норвежців, які приїхали в Паттайю з не дуже гарних причин. Вам відомо, що я свого роду патріарх норвезької колонії в Бангкоку, і ми відчуваємо відповідальність за поводження наших співвітчизників. Більшість із нас люди пристойні, і ми робимо все як треба. Але ці чортові педофіли так зіпсували репутацію Паттайї, що багато норвежців почали брехати, що живуть в інших районах — у Наклуа або Джомтьєні.

— «Як треба» — це як?

— Двом педофілам довелося виїхати звідси додому, а один так і пропав.

— Може, він випав із вікна? — припустив Харрі.

Борк оглушливо зареготав:

— Ні, так далеко ми не заходимо. Думаю, у місцеву поліцію подзвонив анонім і повідомив інформацію тайською мовою з нурланнським акцентом.

Харрі усміхнувся.

— Ваш син? — кивнув він на комод.

Борк, злегка насупившись, кивнув.

— Славний хлопець!

— Був колись.

Борк сумно усміхнувся й повторив:

— Був.

Харрі глянув на годинник. Поїздка сюди з Бангкока забрала майже три години, але ж він ледь рухався, поки не освоївся на дорозі вже на останніх милях. Треба б повернутися на початку третьої. Він дістав із течки три знімки й розклав їх на столі. Льокен збільшив їх, щоб кадри ще сильніше шокували.

— Ми думаємо, що Уве Кліпра ховається на околицях Бангкока. Ви допоможете нам?

Розділ 44

Голос Сестреняти в слухавці звучав радісно. Вона зустріла хлопця, його звати Андерс. Він нещодавно теж переїхав у Согн і молодший від неї на рік.

— І він також носить окуляри. Але вони його не псують, він просто красень.

Харрі засміявся, уявивши собі Сестреня і її нового Ейнштейна.

— Він зовсім божевільний. Уважає, що нам треба буде завести дітей. Тільки подумай!

Харрі подумав і вирішив, що тепер розмовляти буде все важче й важче. Але зараз він був щасливий, що його Сестреня задоволена.

— А чому ти смутний? — запитала вона без усякого переходу.

— Хіба я смутний? — здивувався Харрі, прекрасно усвідомлюючи, що вона відчуває його настрій краще, ніж він сам.

— Так, ти чимсь засмучений. Це через ту шведку?

— Ні, не через Біргітту. Мене дійсно дещо засмучує, але незабаром усе налагодиться. Я все влаштую.

— От і добре.

Виникла пауза. Сестреня мовчала. Харрі подумав було, що вже час прощатися.

— Знаєш, Харрі…

— Що, Сестреня?

Вона помовчала.

— Як ти думаєш, ми можемо забути про те, що трапилося?

— Про що?

— Ну, про ті події, з тією людиною. Ми з Андерсом… нам так добре вдвох. І мені більше не хочеться згадувати про минуле.

Харрі замовк, затамувавши подих.

— Він тебе порізав, Сестреня.

У слухавці пролунали ридання.

— Знаю. Не треба мені повторювати. Я не хочу більше думати про це.

Вона продовжувала схлипувати, і Харрі відчув, як у нього стислося серце.

— Ну, будь ласка, Харрі!

Він стис слухавку.

— Не думай про це. Не думай, Сестреня. Усе буде добре.

Вони лежали у високих заростях очерету майже дві години, чекаючи сутінків. За сто метрів від них, на краю гайка, стояв невеликий будинок, зведений у традиційному тайському стилі, з дерева й бамбука, з відкритим патіо посередині. Воріт не було, до вхідних дверей вела гравійна доріжка. Перед входом було щось на зразок різнобарвної пташиної клітки на стовпчику. Це був пхра пху Му — будиночок духів, що захищає житло від злих сил.

— Хазяїн будує такий окремий будиночок для злих духів, щоб вони не оселилися в його власному домі, — пояснила Ліз і потягнулася. — Він зобов’язаний жертвувати їм їжу, куриво й таке інше, щоб вони не розгнівалися.

— Цього досить?

— Схоже, що ні.

Вони не зауважували ні найменших ознак життя. Харрі намагався думати про що-небудь інше, щоб відволіктися від того, що може відбуватися таїи, усередині. Сюди з Бангкока вони доїхали всього за годину, але здавалося, ніби вони опинилися в іншому світі. Машину вони залишили за хатиною біля дороги, поруч із загатою для свиней, і пішли стежкою, що веде нагору по крутому лісистому схилу до плато, де, за словами Руала Борка, і стояв будиночок Кліпри. Ліс так і світився зеленню, над ними розкинулося синє небо, і птахи всіх кольорів веселки пурхали над Харрі, який, лежачи на спині, прислухався до тиші навколо. Спочатку йому здавалося, ніби в нього заклало вуха, поки він не зрозумів, що вперше відтоді, як покинув Осло, потрапив у таке тихе місце.

Але з настанням темряви тиша була порушена. Усюди наростало гудіння, дзижчання, немов симфонічний оркестр налаштовував інструменти. І нарешті почався концерт: квакання й кудкудакання пішло крещендо, і нарешті до нього приєдналося виття й пронизливий, несамовитий крик у верхівках дерев.

— А що, ці тварини були тут весь цей час? — поцікавився Харрі.

— І не питай, — відмахнулася Ліз. — Я міський житель.

Харрі відчув чийсь холодний дотик до своєї шкіри й негайно схопився за це місце рукою.

Льокен засміявся.

— Це просто жаби вилізли на вечірню прогулянку, — сказав він.

І дійсно, незабаром навколо них застрибало безліч жаб.

— Це добре, що тут пасуться тільки жаби, — вимовив Харрі.

— Жаба теж їжа, — продовжував Льокен, натягнувши чорну шапочку на голову. — Де жаби, там і змії.

— Це жарт?

Льокен лише знизав плечима у відповідь.

У Харрі пропало всяке бажання ставити питання, але він не втримався:

— Що за змії?

— П'ять-шість видів кобр, зелена гадюка, гадюка Рассела плюс різні інші. Кажуть, до речі, що із тридцяти видів змій, які водяться в Таїланді, двадцять шість отруйні.

— Дідько! — вирвалося в Харрі. — Як же довідатися, яка з них виявиться отруйною?

Льокен знову подивився на нього із жалем, як на салагу:

— Харрі, виходити треба з того, що кожна з них отруйна.

Годинник показував восьму.

— Я готова, — з нетерпінням вимовила Ліз і втретє перевірила, чи заряджений її «Сміт-вессон-650».

— Боїшся? — запитав Льокен.

Всі троє вже перейшли на «ти».

— Боюся, що ми не встигнемо провернути всю операцію до того, як про неї довідається голова поліції, — відповіла вона. — Знаєш, яка середня тривалість життя дорожнього патрульного в