Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— В чому? — спитала жінка. — В чому порозумітися?

— У всьому, — сказав їй Пабло. — От, наприклад, щодо мосту. Я тепер згоден з вами.

— Ти тепер із нами згоден? — сказав йому Агустін. — Після всього того, що нагородив?

— Так, — відповів йому Пабло. — Як погода перемінилася, то и я з вами згоден.

Агустін похитав головою.

— Погода, — сказав він і знову похитав головою. — І після того, як я бив тебе по зубах?

— Так. — Пабло посміхнувся, дивлячись на нього, і провів пальцями по губах. — І після цього.

Роберт Джордан стежив за Пілар. Вона дивилася на Пабло, як на якогось дивовижного звіра. З її обличчя ще не зійшов той вираз, що з'явився на ньому, коли згадали про виколоті очі. Вона похитала головою, немов намагаючись струсити цей вираз, потім закинула голову назад.

— Слухай-но, — сказала вона Пабло.

— Що, жінко?

— Що це з тобою діється?

— Нічого, — сказав Пабло. — Я змінив свою думку. Та й по всьому.

— Ти підслухував за попоною, — сказала вона йому.

— Так, — відповів він. — Тільки нічого не почув.

— Ти боїшся, що ми вб'ємо тебе.

— Ні,— відповів він і глянув на неї поверх кухля. — Цього я не боюся. Ти сама знаєш, що ні.

— Тоді що ж з тобою діється? — сказав Агустін. — То ти п'яний, кепкуєш із нас усіх, відмовляєшся від участі в операції, верзеш щось про нашу смерть, ображаєш жінок, заважаєш нам зробити те, що треба зробити…

— Я був п'яний, — сказав Пабло.

— А тепер…

— Тепер я не п'яний, — сказав Пабло. — І я змінив свою думку.

— Хай тобі інші вірять. Я не повірю, — сказав Агустін.

— Вір не вір — мені однаково, — сказав Пабло. — Але ніхто, крім мене, не проведе вас до Гредоса.

— До Гредоса?

— Це єдине місце, куди можна буде податися після мосту.

Дивлячись на Пілар, Роберт Джордан підняв руку, але так, щоб Пабло цього не бачив, і постукав себе пальцем по правому вуху.

Жінка кивнула головою. Потім ще раз кивнула. Вона сказала щось Марії, й дівчина підійшла до Роберта Джордана.

— Вона каже: авжеж, чув, — сказала Марія у вухо Робертові Джордану.

— Отже, Пабло, — розважно сказав Фернандо, — ти тепер із нами і згоден взяти участь у знищенні мосту?

— Атож, друже, — відповів Пабло. Він подивився Фернандо просто в очі й кивнув головою.

— Справді? — спитав Прімітіво.

— Справді,— відповів йому Пабло.

— І ти гадаєш, що операція пройде успішно? — спитав Фернандо. — Ти тепер віриш в успіх?

— Так, — сказав Пабло. — А ти хіба не віриш?

— Вірю, — сказав Фернандо. — Але я ніколи не втрачаю віри.

— Я йду звідси, — мовив Агустін.

— Це йди, надворі холодно, — приязно сказав йому Пабло.

— Байдуже, що холодно, — сказав Агустін. — Я не можу більше залишатися в цьому тапісотіо.

— Даремно ти називаєш нашу печеру божевільнею, — сказав

Фернандо.

— Мапісотіо для буйних, — мовив Агустін. — І я піду звідси, поки не збожеволів разом із вами.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Це наче карусель, думав Роберт Джордан. Але не така, що швидко крутиться під катеринку, і діти їдуть верхи на корівках із позолоченими рогами, а поряд кільця, які треба ловити на кийок у синіх, підсвічених газовими ліхтарями сутінках на Авеню-дю-Мен, і ятки із смаженою рибою, і крутиться колесо щастя, ляпаючи шкіряними язичками по стовпчиках з номерами, і тут-таки складені пірамідами призи — пакетики грудкового цукру. Ні, це не така карусель, хоч і тут люди чекають — так само, як там, перед розкрученим колесом щастя, як ті чоловіки в кашкетах і жінки у светрах, волосся яких блищить у світлі газових ліхтарів. Так, люди тут такі самі. Тільки колесо інше. Тут воно везе тебе то вгору, то вниз.

Два рази воно вже обернулося. Це величезне колесо, встановлене під кутом до землі, і, зробивши оберт, воно повертається до вихідного положення й зупиняється. Один його бік вищий від другого, і оберт виносить тебе нагору, а потім повертає униз. Тут навіть призів немає, подумав він, і ніхто з власної волі не сів би на те колесо. Але щоразу ти сідаєш на нього й робиш коло, хоч і не хотів. Оберт тільки один: велике коло; спершу вгору, потім униз, і знову повертаєшся туди, звідки почав. От і зараз ми повернулися туди, подумав він, повернулися, так нічого й не розв'язавши.

В печері було тепло, вітер надворі вщух. Роберт Джордан сидів за столом, розгорнувши перед собою записника, і міркував, як підриватиме міст. Він накреслив три схеми, обчислив формули й зобразив за допомогою двох малюнків план розміщення вибухівки — просто й ясно, так, щоб Ансельмо міг довести діло до кінця, якби з ним самим під час операції щось сталося. Скінчивши креслення, він уважно переглянув їх.

Марія сиділа поряд і через плече дивилася на його роботу. Він знав, що Пабло сидить навпроти й інші теж тут — розмовляють і грають у карти; він вдихав повітря печери, в якому запах кухні й їжі поступився місцем запахові диму й чоловіків — від них тхнуло тютюном, і червоним вином, і кислим давнім потом. Коли Марія, стежачи за його олівцем, поклала на стіл руку, він підніс її до обличчя і вдихнув свіжий запах мила й води, що залишився після миття посуду. Не дивлячись на Марію, він опустив її руку на стіл і знову взявся до роботи, не помітивши, що вона зашарілася. Вона залишила руку на столі, поряд із його рукою, але він більше не доторкався до неї.

Накресливши план знищення мосту, він перегорнув сторінку й почав писати бойовий наказ. Думка його працювала швидко й чітко, і йому подобалося те, що він писав. Заповнивши дві сторінки в записнику, він уважно перечитав їх.

Начебто все, сказав він собі. Все цілком ясно і, здається, він нічого не забув. Обидва пости будуть знищені, а міст підірваний згідно з наказом Гольца, і це все, за що я відповідаю. Мені не слід було встрявати в цю історію з Пабло, але якийсь вихід і тут знайдеться. Буде Пабло чи не буде Пабло — мені, зрештою, однаково. Але я не маю наміру ще раз лізти на те колесо. Двічі я на нього сідав, і двічі воно робило повний оберт і поверталося в те саме положення, і більше я на нього не сяду.

Він згорнув записника і глянув на Марію.

— Hola, guapa, — сказав він їй. — Ну, зрозуміла щось із цього?

— Ні, Роберто, — сказала дівчина й покрила долонею його руку, що тримала олівець. — Ти вже скінчив?

— Так. Усе вже накреслено