Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Луїс бачив свої пальці. Він знову бачив свої пальці. Він бачив свої пальці, коли вони ковзнули по куртці Ґейджа. А потім куртка Ґейджа зникла. І сам Ґейдж також зник.

Він втупився у кавову гущу на дні кухлика і зовсім не зважав на те, як ридала дружина.

За мить — яка для всіх них була вічністю — Стів поклав руку на плече Рейчел і ніжно обійняв її. Він кинув на Луїса повний докору і злості погляд. Тоді Луїс глянув на Джада, але той лише присоромлено опустив очі. Ніде було шукати підтримки.

37

— Я завжди знав, що трапиться щось подібне, — мовив Ірвін Ґолдман. Його слова стали початком всього. — Я знав це ще тоді, коли вона тільки вийшла за тебе заміж. «Ти пізнаєш горе і біль, які тебе знищать», — сказав я їй. І ось тепер… Ти тільки поглянь на весь цей… бруд.

Луїс повільно подивився на тестя, що несподівано виник перед ним, наче лихомовний чортик у ярмулці з табакерки. Інстинктивно він спробував знайти поглядом Рейчел — зараз вона мала чергувати біля книги відгуків, — але її там не було.

На вечірнє прощання прийшло значно менше людей, і десь за півгодини чи трохи більше Луїс зміг підійти до першого ряду стільців і сісти ближче до бокового нефу. Він заледве щось розумів — побічно відзначив про себе, як надміру солодкаво пахли квіти, — окрім того, що дуже втомився і хоче спати. Пиво в цьому було винне тільки частково. Мозок ось-ось мав вимкнутися. Було б добре. Можливо, через дванадцять чи шістнадцять годин безпробудного сну він зможе втішити Рейчел.

Луїсова голова опускалася, поки він не втупився поглядом у свої долоні, які вільно звисали між колін. Монотонне дзижчання голосів десь за спиною заспокоювало. Йому полегшало, коли він побачив, що Ірвіна та Дорі немає, але не слід було забувати, що така гарна річ, як їхня відсутність, не може тривати довго.

— Де Рейчел? — спитав Луїс.

— З матір’ю. Там, де і повинна бути, — Ґолдман говорив з підкресленим тріумфом, як людина, котра щойно уклала велику угоду. В його віддиху вчувалося віскі. Багато віскі. Він стояв перед Луїсом, схожий на хирлявого окружного прокурора, який поставив перед лицем правосуддя абсолютно винну людину. Він ледве тримався на ногах.

— Що ви їй сказали? — Луїс відчував, як у ньому скипає лють. Він точно знав, що Ґолдман щось сказав його дружині. Це було написано в нього на обличчі.

— Нічого, окрім правди. Я сказав їй, що вона отримала своє. Так буває, коли виходиш заміж проти волі батьків. Я пояс…

— Ви це їй сказали? — не вірячи власним вухам, перепитав Луїс. — Ви ж не могли їй такого сказати, правда?

— Міг навіть більше, — продовжував Ґолдман. — Я завжди знав, що це чи щось подібне трапиться. Ще коли я вперше тебе побачив, то вже знав, що ти за один, — він потягнувся вперед, дихаючи перегаром від віскі. Старий ніби хотів поділитися великою таємницею. — Я ж тебе наскрізь бачу, дурилюд ти надутий. Ти втягнув мою доньку в цей дурний, безглуздий шлюб, обернув її на брудну помивачку, а потім дозволив її сину бігати по трасі, як якомусь… бурундуку.

Більша частина його слів проходила повз Луїса. Він усе ще намагався усвідомити, що цей нікчемний прищ посмів…

— Ви сказали їй таке?! — повторив він. — Ви сказали це?!

— Сподіваюся, ти гнитимеш у пеклі, — хрипів Ґолдман, рвучко трясучи головою в такт словам. Із налитих кров’ю карих очей Ірвіна Ґолдмана бризнули сльози. Його лиса голова блищала в приглушеному світлі флуоресцентних ламп. — Ти обернув мою любу донечку на помивачку… вкрав її у мене… і дозволив моєму онуку загинути огидною смертю на сільській дорозі.

Його голос перейшов на істеричний лемент.

— Де ж ти був? Прилип тухесом до стільця, поки малий пустував на дорозі? Думав про свої тупі медичні статейки? Гівно свиняче, чим ти займався? Смердюча ти срака. Дітовбивця! Діто…

Вони стояли там. Вони стояли в глибині Східної зали. Вони стояли там, і Луїс бачив, як піднялася його рука. Він бачив, як рукав піджака зсунувся назад, оголюючи білий манжет сорочки. Він побачив яскравий відблиск запонки. Рейчел подарувала йому комплект на третю річницю їхнього весілля. Вона і припустити не могла, що її чоловік вдягне ці запонки на похорон їхнього тоді ще не народженого сина. Пальці, немов не його, з’єдналися в кулак. Той зіткнувся з ротом Ґолдмана. Луїс відчув, як губи старого розплющилися і поїхали вбік. Нудотне відчуття; наче ти роздавив у кулаку слимака. Жодного вдоволення. За губами тестя він відчув сувору, тверду правильність зубних протезів.

Ґолдман незграбно відступив. Його рука впала на труну Ґейджа, зсунувши її. Одна з ваз, переповнена квітами, впала і розбилася. Хтось закричав.

Це була Рейчел, котра намагалася вирватися з рук матері. Решта присутніх у залі — десять чи п’ятнадцять осіб, — здавалося, застигли між страхом і збентеженням. Стів відвіз Джада назад у Ладлоу, і Луїс був йому за це вдячний. Він не хотів би, щоб Джад став свідком такої сцени. Це було непристойно.

— Не чіпай його! — закричала Рейчел. — Луїсе, не чіпай мого батька!

— Любиш бити старих? — пронизливо кричав Ірвін Ґолдман, ця товста чекова книжка. Він шкірився закривавленим ротом. — Любиш бити старих? Я не здивований, сучий ти потрох. Зовсім не здивований.

Луїс відвернувся, і Ґолдман вдарив його по шиї. Це був просто незграбний і легкий удар навідмаш, але Луїс був до нього не готовий. Різкий паралізуючий біль, через який буде важко ковтати найближчі декілька годин, пронизав горло. Голова смикнулася, і він упав на одне коліно.

«Спочатку квіти, тепер я». Як там співали «Реймонзи»: «Гей-гай, ану давай». Він подумав, що може засміятися, але сміху не було. З горла лунав тихий стогін.

Рейчел знову закричала.

Ірвін Ґолдман — рот усе ще залитий кров’ю — наступав на зятя, копаючи його ногами по нирках. Біль перейшов в агонію. Луїс уперся руками в килим, щоб не впасти на живіт.

— Ти навіть проти старого не вистоїш, синку! — збуджено волав Ґолдман. Він знову копнув Луїса. Цього разу не потрапивши по нирці, старий чорною туфлею вдарив зятя по лівій сідниці. Той рохнув від болю і таки розпластався на підлозі. Підборіддя з виразним тріском стукнуло об килим, і чоловік прикусив язика.

— Ось так! — горлав Ґолдман. — Такого копняка під