Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Репортер 📚 - Українською

Читати книгу - "Репортер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Репортер" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 76
Перейти на сторінку:
слові «бюро», тобто «стіл», «робоче місце», якому людина має віддавати всю себе. А чи багато у нас справжніх бюрократів? Раз-два та й годі… Дивно, справжніх бюрократів немає, а технократів предосить, серйозні люди, ставлення до них шанобливе, крім дрімучих консерваторів… А втім, у тих негативне ставлення до всього, що названо неросійським словом і чого не існувало в літописах: «Іноземне вторгнення в нашу унікальну духовність»… Якби була духовність, то не дозволяли б жінкам тягати шпали і класти цеглу… Мастаки ми на самоприкрашення, спасу нема… Ми перестрибнули через епоху високопрофесіональної бюрократії, яка не тільки не заважає справі, а й силкується випередити прогрес, допомогти пошуку нового, запропонувати альтернативні рішення… Але ж у нас ніколи такого не було… Імперію об’єднував страх — перед словом, ділом, ідеєю. Традиції волелюбності завжди протиставляли традицію рабства, заборони, що нею суспільство страхала саме бюрократія. От і вийшло, що бюрократичні бар’єри ввійшли в трагічне протиріччя з тікаючою спрямованістю технократії. Ситуація кризисна… А вихід з неї один: реформа всього законодавства.

Саме традиція «підозрюваного беззаконня» може зламати життя цьому самому Варравіну. А кожен розум, утрачений суспільством, непоправний. Більше того: його місце займе дурень або мерзотник, а це вже подвійна втрата для народу!

… Ольга відчинила двері, не питаючи, хто прийшов, подивилася на мене без усякого інтересу, якось наскрізно, загальмовано. Переляку на її обличчі не було, величезні красиві очі були недвижні, якісь напружені, порожні.

— Ви — хто? — спитала вона з напрочуд різкою вимогливістю, хоч, може, таке враження в мене склалося через її голос — дуже низький, глибокий, сильний.

— Моє прізвище Костенко… Полковник Костенко з карного розшуку…

— Заходьте, — голос у неї став стомлений, погаслий.

— Я не знаю, як вас по-батькові…

— Ольга Леонардівна…

Я ввійшов до вітальні; обстановка досить скромна, багато книжок, причому прочитаних — видно по корінцях. Правда, скільки разів я брав людей, що жили в спартанській обстановці, а потім у них на садових ділянках викопували запаяні банки з золотими монетами…

— Сідайте, — запропонувала О ля, загорнувши шаль на животі, що був схожий на огірок; хлопчика народить, точна прикмета.

— Спасибі… В мене до вас кілька запитань…

— Я щось не второпаю, чому сюди завітав полковник карного розшуку?

— Ви здогадуєтесь, Ольго Леонардівно… Мене цікавлять ключі… Від вашої квартири… Кому ви їх віддавали?

— Що?! — подив її був щирий. — Які ключі?!

— Де ключі від вашої з Іваном квартири?

— Он у тій скриньці, — вона кивнула на палех, що стояв на підвіконні…

— Будь ласка, покажіть мені їх.

Вона підвелася, відчинила скриньку, перебрала усе, що там було — якісь скельця, наперстки, зламані ножиці, — і різко обернулась; обличчя її було перелякане, як у дівчинки, але водночас з’явилася дивна печать упертості, яка завжди є предтечею абсолютної, непробивної закритості; особливо чітко це простежується саме в жінок — попрацювати б психологам у цьому напрямі… А ти пропонував їм це, спитав я себе. Ніколи ти їм цього не пропонував, психологи допитів не роблять і наручників у кишені не тягають, а тим паче пістолет під пахвою…

— Тамара часом у вас ключі не просила? — спитав я.

— Яка Тамара?! — Ольга зіщулилась.

— Ви знаєте, про яку Тамару я кажу.

— А чого це вона вас цікавить? Займайтеся бандитами, це ваша справа, вулицями ввечері страшно ходити… Раніше такого не було…

— Раніше можна було саджати за підозрою, Ольго Леонардівно. Раніше можна було і вас посадити на десять років — без суду, за рішенням Особливої наради — за певні слова представникові влади… Мені дуже багато говорив про вас Іван, тому…

— Ах, ось у чому справа, — перебивши мене, вона зіщулилась ще більше, плечі опустились, але очі стали щілинами; навіщо спотворювати себе, в неї ж чудові очі. — Тоді мені зрозумілий ваш візит…

— Вам незрозумілий мій візит… Незрозумілий, Ольго Леонардівно… Хтось підкинув у шухляду письмового стола вашого чоловіка доказ, на підставі якого ми повинні його арештувати, — замах на життя художника Штика…

Очі її знову стали величезними, і в них щось зламалося: не різко — так часто буває в екстремальній ситуації, — але глибоко всередині, на підступах до свідомості…

— Який замах? — спитала вона майже по складах. — Який художник? У нього немає ніяких художників… Він не здатний на це…

— Як ви думаєте, Іван признався б у тому, що в його столі невідомо як опинився доказ? Що називається, вбивчий? Скажіть, як мати його майбутньої дитини…

— Моєї дитини, — вона поправила мене автоматично, і очі в неї знову стали мінятись, набуваючи колишнього виразу байдужості і покори. — Дитина завжди належить матері.

— До речі, у вас буде син, а син справді більше належить матері, я кажу це як батько дівчини…

— У мене народиться дочка, — щось схоже на дивну усмішку, стражденну й жалісливу, несподівано промайнуло на її обличчі.

Я чомусь згадав свою бабусю. Потім я зрозумів, що згадав її не «чомусь», а саме через те, що вона завжди зберігала на обличчі печать страждання; я пам’ятаю її такою з раннього дитинства. Вона зрідка сміялась, але навіть коли раділа, намагалася якнайшвидше погасити цю радість і скорботно опустити куточки губів. Якось я приїхав до неї в гості, лишив машину біля під’їзду, але діди, що сиділи на лавочці, сказали, що Пелагеї Гаврилівни немає, стоїть у черзі за нутріями, приохотилась до пацюків, дешево й наваристо… Я зморщився: оце так, хіба ж можна?! Я й грошима допомагаю їй, і курей привожу, і сир, а вона почала привселюдно економити: на їжі… Одна бабуся спитала, як бігає «тестьова машина»; я здивувався: «Якого тестя? Він помер десять років тому». — «Так Пелагея Гаврилівна каже, що це не ваша машина, грошей немає, тесть допоміг»… Звідки це? Страх сполохати хистке благополуччя? Чи справді у нас це в крові — приховувати достаток, боятися пристріту, показувати сусідам свою бідність і нещастя? До таких, мовляв, не пристануть, убогих жаліють, тільки удачливих душать, не прощають щастя і сили…

— Оля… Пробачте, Ольго Леонардівно… Мені прикро говорити вам це, але я мушу, і краще, коли це зроблю я… Справа в тому… Ваша ма… (Я хотів сказати «мати», але мені чомусь здалося це неможливим, дуже жорстким, тому й урвав себе). Справа в тому, що Глафіру Анатоліївну заарештували…

Оля відкинулась, як від удару, стиснувши маленькі кулачки на грудях:

— Що?! Та як ви можете?!

— На жаль, можемо… Через півгодини тут почнеться обшук… І вам треба звідси піти… Зараз… Вам треба поїхати до Івана… Краще буде, коли ви не матимете ніякої причетності до цієї справи… Тому,

1 ... 67 68 69 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Репортер"