Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я здоровий тілом, — урвав його суддя і навіть злегка відштовхнув кузена, коли той хотів уже виконати обов'язки, що по праву належали докторові Тодду, — але душа в мене болить. Учора ввечері, повернувшися з озера, я одержав вечірню пошту, і там був оцей лист…
Шериф узяв листа і, не читаючи, з подивом глянув на суддю. Тоді перевів очі на стіл, захаращений паперами, газетами й листами, окинув поглядом кімнату. Ліжко було зім'яте, але не розстелене, — видно було, що мешканець цієї кімнати провів безсонну ніч. Свічки догоріли й погасли, очевидно, самі. Мармедюк уже відсунув завіски, відчинив обидві віконниці й стулки вікна, впустивши в кімнату життєдайне повітря весняного ранку. Але його бліде обличчя, тремтячі вуста й запалі очі настільки не відповідали звичайному виглядові судді, спокійному, бадьорому й мужньому, що шериф розгубився. Нарешті він глянув на лист, який усе ще бгав у руці.
— Як! Лист з Англії! — вигукнув він здивовано. — То це, певно, важливі новини!
— Читай, — відповів суддя, збуджено ходячи по кімнаті.
Річард звик думати вголос і тому, читаючи лист, час від часу цитував деякі його частини. Саме ці уривки з листа, разом із коментарями шерифа, ми й пропонуємо увазі читача.
— «Лондон, 12 лютого 1793 року…» — Довгий же збіса був рейс! Бо й справді, шість тижнів віяв північно-західний вітер, оце тільки півмісяця, як улігся. — «Сер, я мав честь одержати ваші листи від 10 серпня, 23 вересня і 1 грудня; на перший з них я відповів з тим самим судном. Одержавши вашого останнього листа, я…» — тут шериф цілу хвилину щось бурмотів собі під ніс, що й нічого не можна було розчути. — «На жаль, мушу повідомити…» — Гм, гм, це, звісно, не дуже добре… — «… але сподіваюся, милосердне провидіння…» — Гм, гм, він, здається, благочестива людина й належить до єпископальної церкви… — «Судно відійшло з Фалмута приблизно першого вересня минулого року…» — Гм, гм… — «Коли матиму якісь додаткові відомості в цій прикрій справі, то неодмінно…» — Гм, гм, справді, доброзичлива людина, як на юриста… — «Але тепер не можу нічого додати до вже сказаного…» — Гм, гм… — «Національний конвент…» — Гм, гм… — «Нещасний Людовік…» — Гм, гм… — «Приклад вашого Вашінгтона…» — дуже тямуща людина, мушу сказати, не те що твої демократи… «Наш відважний флот…» — Гм, гм… — «… за наказом нашого славного короля…» — Еге ж, король Георг — непогана людина, тільки радники в нього нікчемні, гм, гм… — «Прийміть мої запевнення в моїй глибокій пошані…» — Гм, гм… — «Ендрю Голт». — Дуже тямуща й чула людина той Ендрю Голт, але новини погані. То що ти тепер думаєш робити, Мармедюку?
— Що ж я можу, Річарде? Хіба що чекати… Ось ще один лист, з Коннектікуту, зміст його майже такий самий. Лише одне розраджує — він одержав мого листа ще до відплиття корабля.
— Кепська справа, Дюку, кепська! І всі мої плани прибудови флігеля летять шкереберть… Слухай, Дюку, я наказав засідлати коней, бо збирався показати тобі щось дуже важливе. Ти все сушиш голову копальнями…
— Не час тепер говорити про копальні, — урвав його суддя. — Я мушу виконати свій священний обов'язок. Мені доведеться весь день писати, — і я хочу просити тебе, Річарде, щоб ти допоміг, бо я не можу скористатися з послуг Олівера в такій делікатній і важливій справі.
— Звичайно, Дюку! — вигукнув шериф, тиснучи руку судді. — Я завжди до твоїх послуг! Ми ж діти двох сестер, а кров, зрештою, — найкращий цемент, що скріплює дружбу. Так, так, срібні копальні нікуди не дінуться… Ми відкладемо це до іншого разу. Мабуть, треба покликати Діркі Вана?
Мармедюк згідно кивнув, і шериф, облишивши всякі думки про поїздку, негайно пішов до їдальні й послав челядника по Дірка Ван дер Скола.
У Темплтоні на той час було лише два правники. З одним ми вже познайомили наших читачів у пивниці «Хороброго драгуна», а другий був тим самим добродієм, якого Річард панібратськи називав Діркі Ваном, а поселенці — сквайром Ван дер Сколом чи просто «голландцем» і навіть «чесним законником», і то недарма: людина добродушна й непогано обізнана у своєму ремеслі, Ван дер Скол бував, за певних обставин, досить сумлінним. Не бажаючи вводити в оману читачів стосовно характерів наших дійових осіб, мусимо додати, що, говорячи про чесність сквайра Ван дер Скола, слід пам'ятати: все ж на світі відносне, і людські чесноти теж, — і тому просимо не забувати, коли йдеться про якусь рису котрогось із героїв, що та риса — зовсім не абсолютна.
Решту дня суддя пробув, замкнувшись у своєму кабінеті з кузеном Річардом та юристом Ван дер Сколом і не впускаючи нікого, крім Елізабет. Пригніченість батькова, очевидно, передалася й дочці, — обличчя її спохмурніло, настрій помітно погіршав. Едвардс, якого здивувала ця раптова зміна, одного разу навіть помітив сльозу, що скотилася по щоці дівчини, затуманивши її ясні очі не дуже їм властивою лагідністю.
— Які-небудь лихі вісті, міс Темпл? — запитав він, і сказано це було з таким співчуттям, що Луїза Грант, яка вишивала тут-таки в кімнаті, підвела голову й почервоніла. — Якщо, може, вашому батькові треба послати свого представника кудись, то я пропоную свої послуги. Може, це вас трохи розрадить.
— Ми справді одержали лихі вісті, — відповіла Елізабет, — і цілком можливо, що батькові доведеться на якийсь час поїхати. Але я спробую переконати його, щоб цю справу доручив Річардові, якщо селище може обійтися день-два без шерифа.
Юнак помовчав, а тоді мовив, зашарівшись:
— Якщо цю справу можна довірити мені…
— Цю справу можна довірити лише тому, кого ми знаємо, — комусь із нашої рідні.
— Але хіба ви не знаєте мене, міс Темпл? — вигукнув юнак із палкістю, яка, хоч і рідко, але проявлялася під час його відвертих, дружніх розмов із дівчиною. — Невже, проживши п'ять місяців під одним дахом з вами, я лишився для вас чужим?
Елізабет теж вишивала; вона схилила голову, немов щоб розправити тканину, але рука їй затремтіла, а в смутних очах мимоволі блиснула цікавість, коли вона, спаленівши, запитала:
— А чи багато ми знаємо про вас, містере Едвардс?
— Чи багато? — повторив юнак, переводячи погляд на лагідне обличчя Луїзи, яка теж слухала з явним зацікавленням. — Чи багато ви знаєте? Я стільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піонери або Біля витоків Саскуеханни», після закриття браузера.