Читати книгу - "Генерали імперії"

Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі…

Це Шевченко напише у 1844 році через 146 років по смерті Дорошенка, а ми все ще чекаємо, коли ж правда нарешті встане на сім світі!..

Ген-ген мріють московські села.

Там, удалині, де небо із землею сходиться — темніють ліси, підпираючи верховіттями небесний пруг. То — залишки колишніх борів в’ятських. Там, на краях, куди сягає зір, небесна блакить хмуриться, там грози ходять, цвіркають блискавиці, краючи потемнілі закути між небом і землею.

А навколо Підмосков’я — у в’ятському краї прабатьківщина Московського князівства, з якого колись вилупилась Росія, там басейн Москви-ріки з її притоками Пахрою, Ламою, Лусянкою, Рузою, Нарвою, Пажою, Яхромою, Коломенкою, її серединна течія, нижче якої починаються верхів’я Клязьми та Оки з прадавніми південними степами, якими віками сунули орди кочовиків; край оборонних фортець, спершу дерев’яних, а потім кам’яних на чолі з Москвою — фортецею, що йменувалася тоді просто: Москов.

Той Москов, до якого Юрій Долгоруков щедро запрошував князів на раду: «Прийди до мене, брате, в Москов».

Хто необачно приходив, бодай і з добром та миром, то потім гірко каявся, потрапляючи в загребущі Довгі Руки Юрка суздальського. Але за те й московське князівство швидко росло й ширилось.

А втім, це вже історія, яка ніколи не кінчається — Юріїв Довгоруких у Росії, як ніде в іншій країні, завжди родить рясно.

Дні в Підмосков’ї сонячні і якісь аж дзвінкі.

Надвечір’я на Ламі тихі і гарні.

На крутому березі мудро шумить старий дуб з вузлуватим гіллям — увесь у жолудях.

Старий, а родить все так же рясно, як і в молодості своїй, що припала на часи Лжедмитрія і Смути в Росії. Під осінь жолуді один поперед одного зістрибують зі свого затишного материнського гілля, що вигойдувало їх усе літо, і скочуються з кручі в надії знайти незайману місцинку й пустити корінець у землю — а раптом пощастить вирости дубцем, дубочком, а з нього й дубом-дубищем на півтисячі й більше літ?

Той прадуб має пам’ятати гетьмана, який любив у тихе надвечір’я посидіти під ним, відходячи від денних клопотів, відтаюючи душею, любив думу свою подумати… А ще залюбки дивився, як по той бік Лами сонце схиляється на вечір, заходячи на спочивок за вечірній пруг. Гарні заходи сонця на Ламі, по тамтешньому «закаты». Та й видноколи тутешні йому нагадували щось із Правобережної України, з видноколів рідного Чигирина, коли він малим любив дивитися, як за Тясмином сідає сонце, і вода тоді в Тясмині відливає золотом.

Ось світило вже зависло над верхів’ям лісів, ось воно спустилося ще трохи нижче і вже заходить за ліси, ось вже тільки краєчок його видно, ось і пружок зник, тільки там, де воно хвилю тому було, палає золоте вогнище…

А потім і воно почало вкриватися сірим попелом. Задзвеніли комарі, зашелестів вітер, по Ламі брижі побігли… Вмер ще один день.

І часто місячної ночі (особливо як місяченько засяє уповні, як Підмосков’я потопає у срібному сяйві), блукає понад Ламою самотня неприкаяна постать — висока, тонка станом. Чи стоїть у прибережжі, на місяць задивляючись…

— То, — зауважать місцеві, — він…

— Хто — він?

— Він… А хто ж іще? Гетьман Петро. А мо’, й дух його. Чи — душа. Як по-теперішньому, той, як його… аура. Чого ходить? Та, мабуть, дорогу в Україну свою шукає, а її й немає. Шукає, шукає, вже триста літ шукає! І ніяк не знайде. Бо — немає звідси вороття. Як і дороги на милу його серцю Україну…

Так це чи ні, чи з розряду легенд та передань — хто тепер скаже достеменно?.. Відомо тільки, що в останні роки свого життя Петро Дорофійович почав з нетерпінням чекати місячних ночей. Надто коли місяць з’являвся в нічному небі Підмосков’я уповні.

Старий гетьман всідався на ґанку, запалював свою незмінну, ще з України, вишневу люлечку, пускав затишні голубі димки і замислено дивився на місяць, що, як намальований, зависав над Ярополчим. Чим дуже Агафію Борисівну дивував і навіть бідну жінку непокоїв.

— Чи ж не захворів ти бува, Петрику? — доскіпувалась вона.

— А чого це маю хворіти? — пахкав димом чоловік.

— Дак сидиш, на місяць дивишся, коли всі хрещені сплять.

— Хай вони собі сплять, а я посиджу. Чи в Московії вже й на місяць ночами не велено дивитися? Чи й на це треба дозвіл у Кремлі брати?

— Коли б знала, чого ти сидиш? Може, тобі наврочено? Може, тебе до бабки-шептухи повести?

— І не захворів я, і не наврочено мені…

— То що ж ти там таке видивляєшся на місяці?

— То, — кивав у небо, — для тебе, Гапочко, місяць, а для мене, для козаків, — наше, нічне сонце.

— Отаке сказонув! — сміялась-дивувалась Агафія (голос у неї все ще зберігався молодий, трохи грудний, що його так завжди приємно непокоїв). — Хіба ж буває, прости Господи, нічне сонце?

— У вас, московитів, може, й не буває, а в нас, в Україні, місяць так і звуть: козацьке сонце.

— Чому ж бо?

— Мабуть, тому, що козаки здебільшого вночі в похід вирушали. При світлі місяця, сонця свого. Та й хто з козаків на варті вночі у степу не стояв, сон товариства оберігаючи? І я, коли ще молодим козаком був, стояв. Дивишся, бувало, на місяць, думаєш, як з побратимом, з ним бесідуєш подумки, душу свою відводиш… От і нині думу думаю… Сиджу, в небо Московщини на місяць дивлюся та згадую свої юнацькі літа. І здається мені, що не в Московщині я, а вдома, в Україні над Дніпром, чи й над рідним Тясмином в Чигирині сиджу і на свій рідний місяць дивлюся. І маю таке відчуття, як буцімто вдома побував, ніби в Україні я і досі козакую собі та й козакую… Іноді думаю… А раптом хтось із козаків у цю мить, як я оце на Московщині на місяць дивлюся, теж дивиться на нього. Га? Тільки в Україні. Га? От ми й зустрінемось. Бодай і на місяці. І тут мені навіть ваш стрілецький воєвода на заваді не стане.

…Гей, козаки, якщо ви ще не перевелися в Україні, гей, братове — лицарство, гей, молодецтво! Гей, панове товариство, дивіться, вночі на місяць, на сонце своє козацьке, дивіться, і ви неодмінно очима зустрінетесь з очима гетьмана Петра Дорошенка, того гетьмана, який все ще веде — і завжди водитиме попереду — військо своє ХОРОШЕНЬКО… Хоч