Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

Мама зрозуміла все, коли я повернулася, її очі пожовкли з жалю, болю й огиди до мене, вона схопила мене за волосся — з лежака балушив на нас очі п'яний тато — і тягала по кімнаті, силкуючись кинути на долівку, щоб потоптати мене ногами, і кричала до хрипоти: «Шльондра, шльондра, шльондра!» Я й тепер не відізвалась ні словом, навіть не зойкнула, хоч як було боляче, а коли мама втомилася, я підвелася з колін, пригладила скуйовджене волосся й сказала:

— Я жона Антоніо. Чуєте — жона!

…За Княжою горою, а ще її називають Лисою, або ж Кальварією[79], — глибокий яр, яким стікають дощові води на Старий Ринок, а за яром — Високий Замок. Його круглий купол вихоплюється з темної шуби лісу і увінчується, немов короною, чотирикутною шестивежною фортецею — гніздом старого бургграфа замку Войцеха Бялоскурського.

Цей майже незалежний оседок озброєних розбійників гнітить усе місто. Передміщани, а то й городяни щодня засилають у магістрат скарги на нічні грабунки і вбивства, вони називають імена грабіжників — синів бургграфа Янка і Микольця, та магістрат, якому теж Високий Замок сидить скалкою під нігтем, не хоче йняти тому віри, бо Бялоскурські йому потрібні — вони тримають у страху й послушенстві все міське поспільство.

Справжньому патрицієві складати візит Бялоскурським — приниження, та ось сам бургомістр Павло Кампіан виїхав ридваном на Кальварію, виліз і без почту переходить звідним мостом над яром, пішки піднімається на гору, скрадливо стукає в браму, щось шепоче стражникам і проходить у дитинець. Йому потрібно запросити на бал, який має нині відбутися в кам'яниці Ґуттера, синів бургграфа — Янка і Микольця. З Альнпеком сам якось справиться, а от консул Массарі…

«У Ґуттера» — то тільки так мовиться. Патрицій Ґуттер давно вже помер, записавши в тестаменті покої й великий бенкетний зал магістратові, щоб тут пили, веселилися і згадували його — знакомитого гультяя, про якого говорили, що він мав спілку з чортом.

Сьогодні тут бал з нагоди звитяги гетьмана Жолкевського. Цього разу він воював не з австрійцями, не з турками і не з козаками: пацифікатор Речі Посполитої розгромив під Ґудзовом біля Радом'я поляків — шість тисяч рокошан, які під проводом краківського старости Зебжидовського виступили проти короля, Петра Скарги і єзуїтів — за золоту шляхетську вольність.

Гетьмана на балу не буде. Переможець, укритий цього разу братньою кров'ю, засмучений домашньою війною, проте віднині непохитний у своїй вірності королеві, переночує сьогодні в Низькому Замку, а завтра попрямує до своєї жовківської резиденції, де чекає на нього малжона Регіна.

Львівський староста Єжи Мнішек теж не прийде. До нього дійшла звістка, що самозваного царя Дмитрія, за якого він віддав дочку Марину, розтерзали московські окрутники, вона ж утекла у Тушино, де буцімто знайшла свого мужа — живого й неушкоджєного. Проте старості тривожно: чи не постигне така сама доля і другого самозванця?

Бенкет розпочався, веселість підігрівається вином. За столами, заставленими повними суліями, сарниною, ковбасами, розмаїтими потравами з ведмежих лап, бобрових хвостів, приправлених імбиром, шафраном, перцем, сидять львівські патриції з дамами. На чільному місці — бургомістр Павло Кампіан, зліва два велетні — Янко й Микольцьо Бялоскурські й сутулий Барон. Праворуч — патер Лятерна, який уособлює тут не тільки архієпископа Соліковського (той не відвідує світських бенкетів), а й усіх львівських єзуїтів. Біля патера вільне місце — для венеціанського консула Антоніо Массарі. Його ще немає.

Янко Бялоскурський нервово покусує губи, очі в нього хижі, злі; Микольцьове обличчя кам'яне й непроникливе — вони обидва не п'ють, хоч Кампіан проголошує тост за тостом.

Уже випито за короля, за Петра Скаргу, за Жолкевського, котрий побив, мов пса, проклятого Зебжидовського, за майбутню єзуїтську колегію — дасть Бог, її допоможе закласти ясновельможний пан гетьман.

Усі п'ють. Барон хмеліє. Недавно він зробив для своїх благодійників і повелителів велику послугу: впізнав і показав самому інстигаторові[80] схизматицького збуя, котрий півтора року тому напав на уніатського митрополита Іпатія Потія і, хвалити Бога, не вбив — поранив ножем у плече. Патриціат нарешті задоволений з Барона, тож може він нині випити й базікати, не просячи слова.

— Я люблю круля! — вигукує Барон. Його ніздрювате, немов побите селітрою обличчя червоніє від догідливості, він зизом поглядає на панів — чи всі чули його вірнопідданські зойки, і без тосту перехиляє келих.

Дами зітхають, похитуючи головами, з докором поглядають на Кампіана, який чомусь впустив цього ґбура у високе товариство. Янко скривився, глянув на Барона, потім перевів погляд на Кампіана, показав очима на вільне місце біля патера Лятерни. Бургомістр заспокійливо похитав головою.

— Бий ребелізантів!

— Мовчи, дурню, — шикнув Бялоскурський на Барона.

Барон відвісив губу, оскаливши нижній ряд зубів з трьома чорними пнями, подивився з докором на сусіда й помахав пальцем.

— Ти не будь такий дуже мудрий, я ще й тобі можу пригодитися. Вип'ємо, панове! За мого колегу Соліковського, нєх жиє!

Кампіан хоче припинити п'яні вигуки Барона, він простягає у його бік руку, але в цю хвилину всі повертають голови до парадних дверей. До бенкетної зали входить консул Антоніо Массарі, він веде під руку струнку біловолосу дівчину в сукні з дорогого єдвабу, на пальці лівої руки в неї перстень з великим дорогим каменем, обрамленим золотою короною. Волосся в дівчини пишно стелиться по плечах, великі сині очі боязко никають по залу, білі груди виглядають із декольте. Льонця опускає довгі вії, вона йде поволі, спіткнулася, щулиться біля плеча консула, полохливість додає їй краси. Захоплений шепіт шелестить за столом, мужчини ставлять пугарі, Антоніо Массарі проходить з дівчиною серединою зали і зупиняється біля вільного місця навпроти Янка Бялоскурського.

— Моя наречена Леоніда, — вклонився Кампіанові.

— Яка мила… — Кампіан кивнув Льонці головою. — А ви, пане Антоніо, як бачу, ще не виїхали із Львова з консулатом…

— Ви ж зважили на мою просьбу і не дозволили пролити кров, — відказав Массарі, сідаючи з Льонцею біля патера Лятерни.

Янко штовхнув ліктем Микольця — вони випили по першому келиху. Не закусуючи, перехилили по другому. Микольцьо з хрускотом розламав шмат сарнини надвоє, подав братові.

Янко пожадливо вгризся зубами в м'ясо, а очей з Льонці не зводив. Він чіплявся поглядом її губ, грудей, здирав з неї сукню, оголював, шматував її тіло; дівчина блукала очима, щоб утекти від звіра, який причаївся