Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

— Знаю.

— Ти б краще прийшов за нею, — порадив Шеррілл. — Скажімо, годині о дев’ятій. Раніше не треба. Я накажу підготувати для тебе човен на причалі. Але приходь сам і нікому про це не кажи. Якщо приведеш із собою поліцію чи ще когось, дівчину стукнуть по голові та викинуть у море. Зрозумів?

Я сказав, що зрозумів.

— Тож до зустрічі о дев’ятій, — повторив він і повісив слухавку.

Лейтенант Бредлі з Бюро розшуку зниклих безвісти був міцно збитий, розчарований життям поліцейський середнього віку, який просиджував довгі години за обшарпаним столом маленького кабінету на четвертому поверсі поліцейського управління, постійно відповідаючи на запитання, на які відповіді не було. Цілісінький день — а то й частину ночі — до нього приходили або телефонували родичі зниклих, вимагаючи негайно розшукати їхніх близьких.

Нелегка робота — зважаючи на те, що у більшості випадків чоловік або жінка зникали, бо ситі були по горло своїми домівками чи власними чоловіками або дружинами і робили все для того, щоб їх ніколи не знайшли. На таку роботу я би не погодився навіть за платню, вдвадцятеро більшу за ту, яку отримував Бредлі, — просто б не зміг її виконувати.

Коли я постукав, крізь шпарину в дверях кабінету все ще пробивалося світло. Ввічливий голос, що прозвучав за звичкою сердечно, запросив мене увійти. Лейтенант сидів за столом із люлькою в зубах, і в його карих, глибоко посаджених, пронизливих очах застиг втомлений вираз. Міцний чолов’яга з ледь помітною залисиною та мішками під очима. Чоловік, який робив корисну справу, але не отримував за це жодного визнання чи винагороди — та й не прагнув цього.

Нахмурився, коли мене побачив.

— Іди звідси, — сказав він якимось безнадійним голосом. — Я зайнятий. Не маю часу вислуховувати твої проблеми — в мене повно власних.

Я зачинив за собою двері й прихилився до одвірка. Не був налаштований жартувати з лейтенантом поліції, до того ж, поспішав.

— Мені потрібна твоя послуга, Бредлі, — сказав я. — І то швидко. То ти надаси її чи мені йти до Брендона?

У світло-карих очах з’явився спантеличений вираз.

— Тобі не слід говорити зі мною таким тоном, Меллою, — озвався лейтенант. — Що тебе гризе?

— Багато що; але в мене нема часу вдаватись у подробиці, — і я подолав невеличку відстань між дверима та його столом, поклав руки на стос промокального паперу і пильно глянув на нього.

— Мені потрібно все, що тобі відомо про Ейнону Фрідлендер. Пам’ятаєш її? Вона була медсестрою в санаторії Зальцера на Футхілл-бульвар. Зникла 13 травня 1947 року.

— Пам’ятаю, — відповів Бредлі, й кошлаті брови його ледь помітно здійнялися. — Ти вже другий, хто цікавиться її особовою справою за останні чотири години. Дивно, як таке ходить у парі: я й раніше це помічав.

— І хто був той перший?

Бредлі натиснув на кнопку дзвінка.

— А це вже не твоя справа, — озвався він. — Сядь і не напирай на мене.

Я присунув до нього стілець, і тут увійшов клерк та став, чекаючи розпоряджень.

— Принесіть справу Фрідлендер знову, — сказав йому Бредлі. — Але хутко — джентльмен поспішає.

Клерк глянув на мене байдуже, як столітній дідуган, який стоїть перед крутими сходами.

Бредлі запалив люльку і витріщився на свої замазані чорнилом пальці. Й тихо зітхнув.

— Ти все ще пхаєш носа у справи Кросбі? — запитав він, не дивлячись на мене.

— Так, — коротко сказав я.

Він кивнув головою.

— Невже ви, молоді й амбіційні, так ніколи нічому і не навчитеся? Чув, що Мак-Ґроу й Гартселл днями навідали тебе?

— Так, і справді. Але тут нагодилася Морін Кросбі й урятувала мене. Як тобі це?

Він вишкірився.

— Шкода, що мене там не було... Чи це не вона зацідила Мак-Ґроу в пику?

— Вона.

— Ну й дівиця!

— Чув, у Зальцера була якась буча, — зронив я, спостерігаючи за Бредлі. — Здається, від цього ваш спортивний фонд може відчутно постраждати.

— Не надто переживатиму — мені нема чого перейматися спортом у моєму віці.

Хвилину чи дві ми мовчки дивилися один на одного, а потім я ненароком спитав:

— Чи не надходили вам повідомлення про зникнення дівчини з прізвищем Гарні? Це також одна з медсестер Зальцера.

Почухавши м’ясистий ніс, Бредлі заперечно хитнув головою.

— Ні. Як ти кажеш — одна з медсестер Зальцера?

— Так. Хороша дівчина і має прекрасне тіло, але, можливо, ти занадто старий, щоб цікавитися жіночими принадами.

Бредлі сказав, що справді застарий для цього, але продовжував задумливо дивитися на мене.

— Так чи інакше — з неї тепер мало користі, бо вона мертва, — додав я.

— Ти на щось натякаєш, чи просто у тебе такі жарти? — запитав він уїдливо.

— Мені стало відомо, що місіс Зальцер намагалася викрасти її з власного помешкання. Дівчина впала з пожежних сходів і зламала шию. Місіс Зальцер полишила її десь у пустелі — ймовірно, поблизу санаторію.