Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Мені не надто добре вдалося виконати його поради.

Ми вже тиждень і один день їхали до столиці, і моя кобила сіпала головою всю дорогу: крок, крок, крок, а тоді раптовий нервовий поштовх проти вудил; вона тягнула свій повід і мої руки вперед, аж поки моя шия та плечі не стали твердими, мов камінь. Я завжди пленталась у хвості нашої маленької процесії, а великі окуті залізом колеса воза здіймали переді мною добрячу хмару куряви. Моя кобила перемежала свою ходу регулярними зупинками, щоб чхнути. Ще до того, як ми пройшли Ольшанку, я була вся забарвлена у блідо-сіре, а піт збивав порох у товсті брунатні лінії в мене під нігтями.

В останні кілька хвилин, які ми провели разом, Дракон написав мені листа для короля. У ньому було всього кілька рядків, квапливо нашкрябаних на дешевому папері ріденьким чорнилом, яке він позичив у мешканців села; там ішлося про те, що я — відьма, а ще він просив у короля бійців. Але він склав його, порізав собі ножем великий палець і провів ним по краю, залишивши трохи крові, а тоді написав на смузі своє ім’я, «Саркан», упевненими чорними літерами, що диміли на кінчиках. Коли я взяла його з кишені своєї спідниці й торкнулася пальцями літер, до мене наблизилися шепіт диму і помахи крил. Це було втіхою і мукою водночас, оскільки милі, які ми проходили щодня, віддаляли мене від того місця, де я мала бути, допомагаючи стримувати Пущу.

— Чому ви наполягаєте на тому, щоб відвезти Касю? — запитала я Марека, пробуючи востаннє, коли ми отаборилися першого вечора біля підніжжя гір, неподалік від мілкого бурхливого струмка, що квапився впасти у Веретено. На півдні я бачила Драконову вежу в помаранчевому світлі останніх променів призахідного сонця. — Відвезіть королеву, якщо вже наполягаєте на цьому, та дайте нам повернутися. Ви бачили Пущу, ви бачили, що вона таке…

— Мій батько послав мене сюди, щоб розібратися із Саркановою зараженою селянкою, — сказав він. Він обливав собі водою голову й шию. — Він очікує на неї або на її голову. Що, на твою думку, мені краще взяти із собою?

— Таж він зрозуміє ситуацію з Касею, щойно побачить королеву, — відповіла я.

Марек струснув із себе воду та підняв голову. Королева й досі сиділа на возі, витріщившись уперед, нічого не виражаючи та не рухаючись, а довкола неї тим часом змикалася ніч. Кася сиділа поруч із нею. Вони обидві змінилися, обидві були дивними, прямими та не втомилися навіть після цілого дня в дорозі; вони обидві сяяли, наче поліроване дерево. Але Кася повернула голову назад, див­лячись на Ольшанку й долину, а вуста та очі в неї були стурбованими й живими.

Ми дивилися на них разом, а тоді Марек підвівся.

— Доля королеви — це її доля, — спокійно сказав він мені та відійшов. Я роздратовано вдарила по воді, а тоді зачерпнула її та вмила лице; моїми пальцями побігли чорні від бруду струмочки.

— Який жах для тебе, — промовив Сокіл, раптово, без попередження, з’явившись позаду мене, так, що я аж похлинулася водою зі своїх рук. — Їхати до Кралії в супроводі принца й бути визнаною як відьма й героїня. Яке нещастя!

Я витерла собі обличчя спідницею.

— Нащо я взагалі вам там потрібна? При дворі є інші чаклуни. Вони самі можуть побачити, що королева не заражена…

Соля хитав головою, неначе шкодуючи мене, дурну селянку, яка нічого не розуміє.

— Ти справді думаєш, що це така абищиця? Закон не має винятків: заражені мають гинути в полум’ї.

— Але ж король її виправдає? — промовила я. Фраза прозвучала як запитання.

Соля задумливо глянув на королеву, тепер уже майже невидиму, тінь серед тіней, і не відповів. Знову позирнув на мене.

— Спи спокійно, Аґнєшко, — мовив він. — У нас попереду ще далека дорога, — він пішов до Марека, який стояв біля вогнища.

Після того я спала аж ніяк не спокійно, ні тієї ночі, ні жодної іншої.

Звістка про нас випереджала нас самих. Коли ми проходили селами й містечками, люди припиняли роботу, щоб вишикуватись уздовж дороги та витріщатися на нас великими очима, проте вони не наближались і тримали своїх дітей біля себе. А останнього дня на нас на останньому перехресті перед великим королівським містом очікував натовп.

На той час я вже не рахувала години та дні. Мені боліли руки, мені боліла спина, мені боліли ноги. Найбільше мені боліла голова — якась частина мене була припнута до долини, розтягнута до невпізнанності, і намагалася розібратись у мені самій, коли я була так далеко від усього, що знала. Навіть гори, незамінні для мене, зникли. Звісно, я вже знала, що є такі частини країни, де гір немає, та я гадала, ніби все одно бачитиму їх десь удалині, як місяць. Але щоразу, як я озиралася, вони дедалі меншали, аж доки нарешті не зникли, востаннє вигулькнувши пологими пагорбами. Широкі багаті поля, засіяні зерном, неначе тягнулися вічно в усіх напрямках, пласкі й неподільні, і весь світ набув дивної форми. Лісів тут не було.

Ми востаннє видерлися на пагорб і на вершині зрозуміли, що дивимося на широчезні простори Кралії, столиці: довкола берегів широкого сяйливого Вандалуса дикими квітами розцвітали будинки з жовтими стінами й помаранчево-брунатними дахами, а посеред них — Замок Орла, королівський замок із червоної цегли, який здіймався на високій оголеній скелі. Він був більшим за будь-яку будівлю, яку я могла собі уявити: Драконова вежа була меншою за найменшу вежу замку, а їх випирало до неба з десяток.

Сокіл озирнувся на мене, гадаю, для того, щоб побачити, як я сприймаю краєвид, але він був таким великим і дивним, що я навіть не роззявила рота. Я почувалася так, ніби дивилася на картинку у книжці, а не на щось справжнє, а ще я була настільки втомлена, що від мене лишилося тільки тіло — розмірена пульсація тупого болю у стегнах, дрож, який повністю охопив руки, товстий шар пороху, що огортав шкіру.

Унизу біля перехрестя нас чекала чота вояків, вишикуваних шеренгами довкола зведеного над центром великого майданчика. На ньому стояло з півдесятка священиків і ченців обабіч людини у найразючіших священицьких шатах, які я коли-небудь бачила, темно-пурпурових і повністю гаптованих золотом. Обличчя вона мала видовжене й суворе, а високий роздвоєний капелюх видовжував його ще більше.

Підійшов Марек, опустивши на них погляд, і в мене з’явився час підвести до нього та до Сокола свою повільну кобилу.

— Що ж, мій батько виставив старого зануду, — сказав Марек. — Він накладе на неї реліквії. Це викличе якісь труднощі?

— Я так не думав би, — відповів Сокіл. — Наш любий архієпископ може