Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

Пасовисько твоє вічно шуміло, Ґир-ат. На спині його блищить золоте сідло, Навіть в країні Рум не знайти такого сідла, Повід міцний у руках у Ґероґли, Крикнеш «пах» – блискавицею стане Ґир-ат.

Падишах сказав:

– Так, видно, що він дорожив конем. «Вартує він сотні шахів – таких, як ти…», це значить, що немає коню ціни. Так, він знає переваги Ґир-ата. Ну, що ж, нехай Ґир-ат ще раз покаже свою вправність!

– Корюся, тасгире! – відповів Ґероґли.

Цього разу він направив Ґир-ата в інший бік, де його не чекали, і знову Ґир-ат розтоптав натовп. В натовпі закричали:

– Люди з палицями вціліли. Він, видно, не йде туди, де на нього чатують з палицями.

Всі кинулися до стіни розбирати жердини, що залишилися, щоб озброїтися. Пролом в стіні знову був відкритий.

Стурбувався старий візир:

– Тасгире! Мій падишах! Мій розум ніколи не був тобі на шкоду. Звели йому негайно зійти з коня! Хіба ти не бачиш, що це той самий розбійник, тасгире! Звели його вбити або вигнати!

– Послухай, візире! Нещодавно ти стверджував одне, а тепер говориш інше. Сказано тобі, сівши на коня Ґероґли, надівши обладунки, і ти станеш схожим на Ґероґли. Мовчи, не базікай!

– Ти маєш владу прогнати мене, але скоро ти не зможеш знайти шпарини, куди сховатися: твоя фортеця здаватиметься тобі пасткою, – сказав візир, і, ображений, пішов, струсивши поли халата.

Ґероґли під'їхав до падишаха.

– Гей, каландаре! Здається мені, що занадто далеко ти зайшов.

– А що поганого я вчинив, тасгир, щоб ти так говорив?

– Ти загубив у цьому натовпі багато нещасних, та і в іншому натовпі багато постраждалих. Негарно гратися у такі забави. Заспівай-но краще гарну пісню та покажи справжню гру. А то й тобі дістанеться!

– Тасгире, здається, ти починаєш гарячкувати. Хіба ти не розумієш, чому я ще не вчиняв справжньої забави, чому немає ще справжнього дійства?

– Ні, не розумію.

– Так знай. Я чекав, щоб день схилився до вечора; чекав, поки візир піде звідси; чекав, щоб знову відкритим був пролом у стіні. Все так і сталося… Ми з тобою зараз поговоримо відверто. Я заспіваю зараз пісню тільки для тебе. А потім насолоджуйся дійством, дивись гарненько!

І Ґероґли звернувся до падишаха з піснею.

Шалений, швидкий скакун у мене є, Коли на поле бою вривається він, Кривавими сльозами плачуть вороги. Як гадюка, гнучкий, невловимий мій кінь. Птах не встигає зникнути в небесах, У пустельному степу марал не пробіжить, Не встигає з місця зірватись марал, Коли з'являється шалений кінь. Ґероґли говорить – я сам собі емін, Багато чого бачили очі мої, Ні хана, ні султана немає наді мною, Спритний я і сильний, шалений мій кінь.

Закінчивши пісню, Ґероґли промовив:

– Я сам собі господар!

– Заспівай ще одну пісню… – сказав падишах, думаючи перелякано, куди б подітися…

Ґероґли, розгніваний, піднявся в стременах, схопив шаблю за рукоять і зі словами: «Що ти базікаєш «співай пісню, співай пісню!». Хто я тобі – найманий бахші, чи хто?» – кинувся на падишаха.

Той стрімко забіг у ворота і хутко замкнув їх. А Ґероґли вихопив шаблю з піхов і поскакав вулицею. Врятувалися лише ті, хто зміг повернути вбік, на іншу вулицю. А всіх, хто був на шляху, рубав Ґероґли. Голови летіли, як гарбузи, кров лилася рікою.

Прискакав Ґероґли до фортечної стіни,