Читати книгу - "Еринії"

Зрозумів, що цей хтось дуже швидко йде від дверей, за якими мама розмовляла з робітниками. Єжик закричав, але було запізно. Дитячий крик розлігся на сходах. Мама його не почула.

Малюк зайшовся плачем й безпорадно затріпотів ручками. Однією наштовхнувся на якусь тканину, що стирчала з кишені нападника. Смикнув і витяг цю тканину.

Сходами покотилися бляшані коробочки з гуталіном.

Ми похмурі діти ночі Звуть нас під землею богинями помсти.

Цього червневого ранку комісар Едвард Попельський лежав навзнак у своєму ліжку й не міг заснути. Не допомагало ані рахування уявних хмар на стелі, ані стан блаженного спокою після гарячої ванни, ані почуття добре виконаного обов’язку. Після численних невдалих спроб йому нарешті вдалося безпомильно та без найменших сумнівів визначити вбивцю, а його затримання було лише питанням часу. Хоча всі дії Шалаховського вкладалися в логічний причинно-наслідковий ланцюг, Попельський не міг позбутися враження, що одна з ланок цього ланцюга не підходить до решти, вона заіржавіла та слабка, й через неї розпадеться вся конструкція. Комісар не міг збагнути, яким чином убогий чиновник, котрий сам виховував хворого сина, міг без чиєїсь допомоги, спланувати й здійснити два складні злочини. Аби підготуватися до викрадення дитини робітника, яка живе із численними родичами й бавиться серед зграйки однолітків, треба щодня за нею спостерігати з укриття, не викликаючи підозри в навколишніх мешканців, що відразу помітять чужого. Одну й ту саму людину, яка годинами вистоює на крихітному подвір’ячку на Нємцевича, ховається десь по кущах, хтось, нарешті, мусить зауважити. Підозри сусідів Шалаховський міг уникнути, якщо мав кількоро спільників, що його змінювали. Одним з них міг бути його син. Але хіба цього досить? Окрім того, де Шалаховський катував обох хлопчиків? У своїй комірчині під сходами? Адже двірник Доміняк бачив би, що Шалаховський заносить або виносить якісь безформні згортки! Ні, думав Попельський, дивлячись на годинник, що показував пів на дев’яту, це неможливо, щоб у злочинця не було спільників, окрім власного сина! Без їхньої допомоги вистежування Казя Марковського та його матері було приречене на поразку! На тихій вуличці Власна Стріха незнайомець, який підглядав з-за паркану за чиєюсь родиною, відразу викликав би зацікавлення Марковських або їхніх сусідів. Хіба що чужинців було декілька і ео ipso[75] жоден з них не закарбувався в чиїйсь пам’яті.

Попельський підвівся, одягнув шовковий халат і почав ходити по своїй спальні як лев у клітці. Звісно, ляснув себе по лобі, він міг найняти для цього яких-небудь інших негідників, яким пообіцяв чималий відсоток зі спадку. Проте навіть у найаморальнішому, найбільш виродженому середовищі нелегко було б знайти злочинців, які допомогли б викрасти дитину, не отримавши заздалегідь винагороди! Хіба що йшлося про великий викуп, але у випадку Геня Питки це було неможливим!

― Не час на гіпотези й розважання, ― сказав Попельський до себе. ― Треба бігти до Зубика й схопити Ірода. Адже я знаю, хто він такий!

Почав одягатися. У передпокої задзеленчав телефон. Попельський не переймався цим, як і допасуванням кольорів краватки, сорочки й піджака. Телефон продовжував дзеленчати. Попельський вийшов до передпокою й хотів узяти ложку для черевиків. Телефон продовжував дзвонити.

― Що таке? ― роздратовано мовив комісар. ― Немає ані Леокадії, ані Ганни, чи що?

Але в квартирі було тихо. Попельський узяв слухавку. Леокадія, певне, пішла прогулятися, а Ганна на базарі, подумав він, а в слухавці хтось говорив, повільно й хрипко. Попельський подумки вилаяв свою неуважливість, спричинену безсонням.

― Назвіться, будь ласка, ― проказав він у трубку. ― І повторіть ще раз, що ви хотіли мені сказати! Перепрошую, але я відволікся…

Голос повторив те саме, що й раніше. Рука Попельського впала вздовж тулуба й випустила слухавку.

― Замарстинівський ставок, Замарстинівський ставок, ― повторював він. ― Де це ― Замарстинівський ставок?

На березі Замарстинівського ставка Попельський пережив дежавю. Майже все виглядало так, як у його видінні під час епілептичного нападу на фабриці ультрамарину на вулиці Слонечній. Сонце пражило так само сильно, як і тоді, а він і у видінні, і зараз, спливав потом у темному вбранні. Збігалося й те, що берег був безлюдним, а якийсь чоловік стояв на вишці для стрибків і махав до нього рукою. Проте насправді в епілептичному видінні відрізнялася одна деталь. У ньому басейн був наповнений водою, що мінилася на сонці, а тоді перетворилася на застиглу лаву. Насправді в