Читати книгу - "Сніданок на снігу"

Вечорами Тоня Трюфель любила виступати на поетичних читаннях, турнірах і квартирниках, у арт-кафе і книгарнях, після яких іноді зависала з іншими поетами пиячити до ранку. Вона вже декілька років поспіль шукала нову роботу, розпитувала про неї серед друзів і знайомих. Також Тоня Трюфель надсилала на сайти пошуку праці своє резюме, іноді ходила на безперспективні співбесіди — одним роботодавцям не подобалася її розкута манера одягатися, іншим — занадто впевнена поведінка під час розмови, ще інші допускали Тоню на конкурс, аби вона своєю присутністю створила видимість конкуренції для кандидатури, яку керівництво фірми вже погодило. Одне слово — із новою роботою ніяк не клеїлося. Вона жалілася приятелькам за чаркою на хронічне безгрошів’я, але невдовзі зрозуміла, що жаль — безперспективний, бо ні до чого не приводить, і тому вчилася зціплювати зуби, коли хотілося від розпачу вити.

Вечорами, коли не було виступів, презентацій поетичних читань, Тоня Трюфель зачинялася у своїй маленькій кімнаті поспілкуватися через скайп із матір’ю та донькою. Вона навмисне зачинялася, щоб не чула й не бачила шістдесятирічна господиня, одиначка Клавдія Іванівна, в якої Тоня винаймала кімнату. Тьотя Клава, як вона просила себе називати, була голосистою старшою жінкою з добрими очима, яка, проте, мала погані уявлення про приватний простір людини, а тому любила без попередження заходити в кімнату до Тоні й годинами ляпати язиком про все на світі.

Під час сеансів у скайпі матір Тоні, вчителька-пенсіонерка Марія Дмитрівна, спершу садила собі на коліна внучку Уляну, і молода поетеса від радості плакала, дивлячись на своє миле кучеряве янголятко, яке усміхалося й махало ручками в невеликому віконці на моніторі. Зв’язок трохи підвисав, зображення іноді гальмувалося та було нечітким, однак спілкування з донькою все одно приносило радість.

Тоня Трюфель не мала можливості приїздити часто до себе на Полтавщину, тому провідувала доньку й маму лише двічі, іноді тричі на рік. Але коли вона приїздила, то весь час віддавала тільки малій, ігноруючи посиденьки з давніми приятелями та подружками, навіть відмовлялася зустрічатися з однокласниками, які її кликали то на пікніки, то посидіти в місцевих забігайлівках. Вона фотографувалася з донькою на гойдалках, у кафе, на березі міського озера та біля стін міської церкви. Вона любила фотографувати, до чого її підштовхувала знайома фотохудожниця. Коли поверталася у столицю, то відразу ці фотографії спершу сканувала, коли були фотоапарати ще на плівках, а коли ж друзі подарували їй напівпрофесійну цифрову дзеркалку, зливала фотки на комп і вивішувала на своїх акаунтах у соцмережах. Друзі, знайомі, шанувальники, симпатики відразу сипали щедрі коментарі, щиро вітали її з красивою донькою, бажали їй добра й здоров’я, а матері — щастя; вони захоплено відзначали, що мала — вся в маму.

Під час сеансу в скайпі, щоправда з певними «пробуксовками» через слабку оперативну пам’ять ноутбука, матір казала Тоні:

— Може б, ти поверну-у-лася? Тут он у школі є мі-і-сце для вчительки зарубі-і-жної літератури. І гро-о-ші майже такі, як у твоєму журналі. Школа під боком. На транспорт і обі-і-ди не треба витрачатися. І на житло так само.

— Мамо! — в таких випадках вигукувала Тоня Трюфель.

Вона втомилася роками доводити одне й те саме: що не зможе реалізуватися в глухій, забитій провінції, де крім пенсіонерів, алкоголіків, наркоманів та ледарів більше нікого не залишилося, що їй потрібно робити кар’єру і що тільки тут можна знайти своє справжнє місце, своє призначення і, врешті-решт, бодай кимось стати у непростому житті.

— Може б, ти подумала? — делікатно не відступала матір. — Як-не-як, разом нам було би легше. Писала б свої вірші — ніхто ж не заважає.

Тоня була непохитною. Вона знала, що рано чи пізно знайде хорошу роботу, а тоді все зміниться: забере до себе Уляну, віддасть її у нормальну школу, де вона вивчатиме англійську, як усі нормальні діти. А потім, дивись, і особисте життя налагодиться. Усе буде чудесно, як і в інших людей. Тому навіщо себе закопувати ще замолоду в землю?

Роки йшли, мала підростала, нова перспективна робота ніяк не знаходилася, Тоня й далі трималася за старе місце — вичитувала аграрні статті, цікаві вакансії вперто не попадалися, а вечорами, оскільки робити було нічого, вона ходила то на літературні вечори, то на презентації, то просто повисіти в когось із митців на хаті. Уляна несподівано виросла і досягла шкільного віку. Тоня Трюфель змушена була віддати доньку в школу рідного містечка, яку колись відвідувала сама. Перших кілька років бабця водила онуку до школи та забирала після уроків, бо шлях пролягав через автомобільне шосе і не було ні підземного, ні наземного переходу. Майже щороку фури калічили або розчавлювали на смерть когось із мешканців містечка.

Тоню Трюфель через постійні виступи та публікації на літературних сайтах і журналах урешті почали трохи помічати професійні читачі та звичайні любителі літератури. У неї постійно були прихильники, які захоплювалися нею як жінкою й поетесою. Були серйозні та короткометражні кохання. Були захоплення публіки. Іноді були квіти. Особливо важкими були стосунки з політологом, який хотів зробити партійну кар’єру в одній провладній силі, але так нічого й не досягнув, а згодом із бізнесменом, який займався мутним тіньовим бізнесом, і Тоня так достеменно не зрозуміла, що і куди він переганяв. Одного не завжди тверезого художника, який задурив їй голову своїми компліментами про поезію, вона навіть пустила в своє життя. Тоді в неї просто знесло дах і вона повірила, що це справжнє кохання, що кращого альянсу годі й бажати — дві творчі натури, два бажання жити цікаво, весело, по-справжньому. Вони почали жити разом, винаймаючи помешкання. Але романтика вечорів під дешеве вино, з постійними балачками про творчість, живопис і поезію дуже скоро перетворилася на каторгу: бухий художник часто зривався на ній, а спроби Тоні завести розмову про доньку, що її треба нарешті