Читати книгу - "Теорія права і держави: Підручник."

Зростанню ролі судового прецеденту в Україні сприяють:

1) недосконалість законодавства (колізії, суперечності і прогалини в ньому);

2) відведення належного місця «третій владі» - судовій. Наділення судів України правом визнавати недійсними норми органів влади й управління та скасовувати їх свідчить про те, що суд перестав бути лише органом вирішення індивідуальних спорів, і його компетенція поширилася на нормотворення;

3) наявність конституційного контролю, здійснюваного Конституційним Судом (розробка принципових рішень, уточнення

положень закону таким чином, що народжуються нові норми, так звані «правоположення судової практики»). Адже жоден орган державної влади не має права ухвалювати нормативні й інші правові акти, що суперечать Конституції України у тлумаченні їх Конституційним Судом;

4) офіційне визнання прецедентів Європейського Суду з прав людини. Ухвалення Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р., Першого протоколу і протоколів № 2,4, 7 і 11 до Конвенції» (17.08.1997) означає, що Україна визнала юрисдикцію Європейського Суду з прав людини з питань тлумачення і застосування цієї Конвенції. Відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Європейського Суду з прав людини як джерело права. Так, ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України зобов’язує суд при вирішенні справ керуватися принципом верховенства права, пов’язуючи його, зокрема з необхідністю враховувати судову практику Європейського Суду з прав людини.

Варто пам’ятати, що прецедентне право Європейського Суду з прав людини обмежене рамками Конвенції про захист прав і основних свобод людини, засноване на інтерпретації її норм і використовується лише у зв’язку з їх реалізацією.

У країнах, де правовий прецедент визнаний джерелом (формою) права, він діє не лише за відсутності закону (для заповнення прогалин), а й паралельно з ним. Це означає, що конкретний суд і адміністративний орган виконують нормотворчі функції навіть за наявності відповідного закону.

Релігійно-правовий текст (релігійно-правова норма) - акт-документ, який містить церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов’язкового значення і забезпечена нею (Веди, Біблія, Тора, Коран, енцикліки Папи Римського).

Ознаки релігійно-правових текстів як джерел права:

1) мають документальну (письмову) форму - існують у вигляді збірників: Біблія, Коран, Сунна, Тора, Звід канонічного права, релігійні книги буддистів та ін., у рішеннях зборів вірян або духівництва (постанови соборів, колегій, конференцій), у творах авторитетних релігійних письменників;

2) як першоджерело виступає воля божества, виражена у релігійних книгах;

3) мають систематизований характер - складаються із системи переплетених норм релігії, моралі, права як «боговстановлених» правил поведінки для людей;

4) створюються, як правило, на підставі життєвих казусів і мають метафоричну форму викладу нормативного матеріалу;

5) мають персональний, а не територіальний характер - поширюються тільки на вірян і є для них певними офіційними релігійно- нормативними актами;

6) затверджуються вищими органами церковної влади (постанови Вселенських соборів та ін.);

7) реалізуються переконанням, виконанням, дотриманням і примусом.

Доповнює релігійно-правові тексти як джерела права їх тлумачення богословами, правознавцями, церковними авторитетами, яке слугує додатковим джерелом права, наприклад Талмуд виступає джерелом тлумачення для Тори, фетви або «толки» (сунітські, шиїтські, ханітбалістські та ін.) - для Корана.

Кожна із правових систем релігійного типу виникла і розвинулася на власних релігійних системах - іслам, іудаїзм, індуїзм, християнство. Первинними «клітинами» цих систем є релігійні норми - правила поведінки обов’язкового характеру для вірян різних віросповідань, що встановлені або затверджені органами церковної влади з метою регламентації певних сфер суспільних відносин відповідно до їх компетенції. Релігійні норми визначають порядок організації і діяльності релігійних об'єднань (громад, церков, груп вірян та ін.), відправлення обрядів, сповідання релігій. Чимало релігійних норм має моральний зміст (заповіді). Основою морального життя культур іудаїзму, християнства, ісламу слугує кодекс Мойсея з його «не убий», «не кради», «не лжесвідчи», «не чини перелюбу». Він вимагає діяльного дотримання моральних заборон. Деякі норми слугують одночасно і релігійними, і правовими (мусульманське право, індуїстське право, іудаїстське право, канонічне право). Релігійні норми набувають властивостей норм права через: а) визнання державою; б) характер суспільних відносин; в) потреби вірян.

Норми права, що містяться в релігійних текстах, хоч і тісно пов’язані між собою, є неоднорідними за функціональним призначенням, за ступенем впливу на суспільні відносини, за сферою дії, за змістом і характером реалізації. Релігійно-правовий текст має поширення у правових системах релігійного гину (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких державах релігійна норма тісно переплелася з правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки). В Україні релігійна норма незначно присутня на законодавчому рівні - визнані деякі релігійні свята.

Правова доктрина - акт-документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства, усвідомлені (сприйняті) суспільством, і підтримується (формалізується) державою.

Ознаки правової доктрини:

1) є науковим обґрунтуванням соціально значущих проблем;

2) становить логічно пов’язані системи філософських і правових ідей та принципів концептуального рівня;

3) є домінуючою науковою концепцією, котра після її офіційної апробації може бути документом імперативного (а не декларативного) характеру, який відповідає найвищому рівню в ієрархічній системі засобів регулювання суспільної і державної життєдіяльності;