Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

Квінтові повіки затремтіли і розплющилися. Його збентежений погляд ковзнув по дівчині.

— Маріс, — суворо промовив хлопець, — а що ти тут робиш?

— Ми прийшли тобі на допомогу, — пояснила дівчина. — Чіпус і я…

— Чіпус? — перепитав Квінт, блукаючи очима по похмурій лабораторії. — Чіпус тут?

— Він у тунелі, — відказала Маріс. — Там знову об’явився отой страшенний криваво-червоний блискун…

— Блискун знову повернувся? — перепитав Квінт. Він сів і торкнувся рукою голови. — А я про нього й забув. Останнє, що пригадую, — як я балакав з отим чудом-юдом… — Він затнувся. — А потім сталася якась дивовижа…

— Так ти бачив оту тварюку? — жахнулася Маріс. — Вона плавала в повітрі? Рогата? Із противною лускатою шкірою?

Квінт нахмурився.

— Ні, — стиха відказав хлопець. — Нічого такого. Воно було невеличке, худе як скелет, мало великі очі, аж поки… аж поки одмінилося і… стало, як я!

— Як ти! — сплеснула руками Маріс. — Ну, звичайно ж!

— Що? — не зрозумів Квінт.

— Ота тварюка може прибрати будь-якої подоби, досить їй захотіти, — пояснила Маріс. — Батько це все пояснив. Вона — перевертень!

— Перевертень? — здивувався Квінт.

Маріс гірко кивнула головою.

— Квінте, мій батько породив темнолесника, — прошепотіла вона.

Квінт дивився на неї — очі широко розплющені, рот роззявлений.

— Не розумію, — зізнався він нарешті. — Темнолесника? Але ж вони водяться лише в міфах та казках. Насправді ніяких темнолесників не буває.

Маріс проковтнула давкий клубок.

— Один уже є, — сумно ствердила вона.

Через силу спинаючись на рівні ноги, Квінт пригадав руку, яка п’ялася до його грудей. Зиркнув на них — і ахнув. Великої печатки не було. Хлопець повернувся до Маріс.

— Воно забрало печатку твого батька, печатку Найвищої канцелярії, — простогнав Квінт. — Що я тепер йому скажу? Ох, і бовдур же я! Воно мене дурило, а я повірив… — Він нервово закусив спідню губу, згадавши те все, що тварючка намолола про Лініуса. — Маріс, — глухо сказав хлопець, — темнолесник ненавидить твого батька.

— Мій батько! — скрикнула Маріс. — Треба негайно вернутися до нього і попередити, що темнолесник вирвався на волю! — Вона гірко похитала головою. — Він так намагався не дати йому втекти! О, Квінте, краще б ми нікуди не втручалися. Це все через нас. Тепер його життя в небезпеці!

— Аби ж то знаття! — вигукнув Квінт. — Ми ж бо хотіли допомогти.

Маріс журно похитала головою, підвелася і квапливо рушила до дверей.

— Ходімо! — гукнула вона. — Нам треба повернутися чимхутчій!

— А як же Чіпус? — запитав Квінт. — І блискун?

— Любий безстрашний Чіпус, — промовила Маріс. — Він став до бою з блискуном, аби я втекла і відшукала тебе. Гріх кидати його. Мерщій до нього, Квінте!

Маріс покинула лабораторію перша, за нею війнувся Квінт. Він був більший за дівчину і, пірнаючи в щілину, зачепив двері. Не встиг він вискочити, як розітнувся раптовий хрускіт — то в щілині трісла труба, що заклинила двері.

— Рура! — закричав Квінт.

Маріс крутнулася на підборах, ухопила Квінта за простягнену руку і шарпнула на себе. Не втримавши рівноваги, вона поточилася назад і обоє повалилися на землю. Двері Старожитньої лабораторії з ляском зачинилися за ними.

— Замкнулися навіки, — прошепотіла Маріс.

— На лихо, запізно, — похмуро кинув Квінт. Він підвівся сам і допоміг підвестися Маріс. — Тікаймо звідси.

Вони знову пропихалися між кам’яним завалом та стіною, а потім — до іншого кінця тунелю. Діставшися розтоки, де тунель утворював чотири відгалуження, Маріс здивовано роззирнулася.

— Чіпус був тут, — оголосила дівчина. — А блискун з’явився звідтам. Я чула, як вони стялися…

— Шукаймо далі, — вирішив Квінт. — Можливо, Чіпусові пощастило втекти.

Вони скрадалися навшпиньки похмурим тунелем. Маріс із ліхтарем, високо піднесеним у тремкій руці, попереду. Зненацька мерехтливе світло вихопило з пітьми дрібну постать з розкинутими кощавими руками, простерту долі просто них.

— Чіпус? — здавлено зойкнув Квінт.

Вони сторожко наблизилися. Тіло розпласталося ниць. Маріс побачила знайоме «паперове» вбрання, затиснуту в сухій, як у скелета, руці дерев’яну патерицю з галкою.

— О, Чіпусе! — заголосила дівчина.

Квінт схилився над мерцем.

— Упізнаю це місце, — проголосив він. — Ми біля входу в тунель, який веде до лігва блискунців.

Маріс розгублено закліпала очима. Де він тут бачить якісь ходи?

— Мабуть, камінням завалило, — припустив Квінт. — Ну, звісно ж, поглянь, — він показав на різьблений цурпалок, що стримів зі скельної тріщини. — То кінець Чіпусової патериці. Певне, він зламав її, коли підважував оту здоровенну кам’яну брилу.

І тут із-під бганок бахматої киреї почулося хрипливе зітхання. Квінт подався вперед і спробував повернути голову старого бібліотекаря обличчям до себе. Та щойно він до неї діткнувся, як тіло вченого звів раптовий корч, і воно перевернулося. Голова його затряслася, руки й ноги зашарпались, а спина затіпалась, важко б’ючись об землю. Квінт скрикнув і відсахнувся. Чіпус підвів повіки і, здавалося, був здивований.

Квінт заціпенів, а Маріс нажахано зойкнула — перед ними було зовсім не те обличчя, яке вони досі знали. Запалі щоки, висхлі щелепні м’язи, шкіра щільно облягає кістки! Губи — колись повні й виразні — обернулися на дві сухі вузенькі смужечки, такі зморщені й постягувані, що оголювалися зжовклі зуби, вишкірені у зловорожій гримасі. Та найбільше вражали Чіпусові очі. Кремово-білі, без жодного натяку на зіниці чи рогівку, вони сліпо зирили на Маріс та Квінта, аж їм мороз ішов поза спиною.