Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

ки­ше­ню. Они­ся вже й не ви­хо­ди­ла до про­то­по­па. Вітав йо­го о. Ха­ритін. Тільки що про­то­поп виїхав з дво­ру, у двір уїхав сто­ло­на­чальник повіто­во­го ду­хов­но­го правлєнія Крис­кент Хар­лампійо­вич Млин­ковський. Дві на­то­чан­ки стрілись в са­мих во­ро­тях. Млин­ковсько­го коні тро­хи не набігли на про­то­попсько­го во­за. Ба­ла­бу­шин по­го­нич звер­нув у ко­люч­ки, на горб і тро­хи не пе­ре­ки­нув Ба­ла­бу­хи прос­то в віз Млин­ковсько­го. З Млин­ковським сиділи чо­ти­ри пан­ни, йо­го доч­ки, й підня­ли гвалт.

Отець Ха­ритін сто­яв без шап­ки на ган­ку і, вглядівши пов­ну на­то­чан­ку неп­ро­ха­них гос­тей, пе­ре­ля­кав­ся навіки. Він знав, що сто­ло­на­чальник що­ро­ку об'їжджав повіт - прос­то-та­ки не­на­че льну­ва­ти по ба­тюш­ках, як старі ма­туш­ки об'їжджа­ли з льну­ван­ням ха­ти па­рафіян. За на­то­чан­кою Млин­ковсько­го в'їжджав у двір прос­тий здо­ро­вий віз, на­ван­та­же­ний мішка­ми з вер­хом.

"Приїхав ста­рий крю­чок за ха­ба­ря­ми! Так во­но і є! Ну, цей ме­не до­щен­ту й об'їсть, і обіп'є, ще й об­де­ре", - по­ду­мав отець Ха­ритін, кла­ня­ючись з ган­ку Млин­ковсько­му.

- Добридень, от­че Ха­ри­то­не! - гук­нув з во­за ве­се­лий Млин­ковський та­ким здо­ро­вим та хрип­ким ба­сом, як з по­рожньої боч­ки, не­на­че в йо­го в горлі стру­ни пор­ва­лись.

- Доброго здо­ров'я, Крис­кент Хар­лампійо­вич! Про­си­мо до гос­по­ди, - обізвав­ся при­би­тим го­ло­сом отець Ха­ритін.

Млинковський ско­чив з во­за, ски­нув з се­бе су­кон­ну си­ню ши­не­лю, стру­сив її, обт­ру­сив чорні густі бурці й по­чав міцно та щільно цілу­ва­тись з гос­по­да­рем. 3а ним на всі бо­ки плиг­ну­ли з во­за пан­ни, не­на­че ко­зи або ку­ри з сіда­ла, й по­ча­ли обт­ру­шу­ва­тись.

- Випряжи, хлоп­че, коні та дай їм сіна, за­сип об­ро­ку та напій, а потім ру­шай на ніч до­до­му. А ти, ста­рос­то, поз­нось мішки в оту ко­мо­ру й їдь собі до­до­му. Отець Ха­ритін! Од­чиніть ста­рості ко­мо­ру - не­хай поз­но­сить мішки, а ви вже, будьте лас­каві, од­ве­зе­те мішки в Бо­гус­лав до моєї гос­по­ди своїми во­ла­ми.

- Добре, доб­ре! - обізвав­ся отець Ха­ритін і побіг у ха­ту за клю­ча­ми од ко­мо­ри.

Млинковський по­ряд­ку­вав в чужій гос­поді, ніби в се­бе вдо­ма. Він приїхав не своїми кіньми, а чу­жи­ми, попівськи­ми. Млин­ковський мав жа­лу­ван­ня на рік всього сто кар­бо­ванців, а в хаті в йо­го бу­ло сім до­чок та два си­ни. Щоб не по­мо­ри­ти го­ло­дом сім'ї, Млин­ковський пус­кавсь на хит­рощі; виїжджав най­ня­ти­ми кіньми з до­му до пер­шо­го се­ла, про­сив у ба­тюш­ки уся­кої харчі, потім ба­тюш­ка од­во­зив йо­го й харч далі, до сусіднього ба­тюш­ки, а той пе­ре­да­вав йо­го й харч ще далі. Як во­зи бу­ли вже повні мішків, ба­тюш­ки по черзі по­винні бу­ли прис­тав­ля­ти ту ху­ру прос­то до йо­го до­му в Бо­гус­лав. Те­пер у Млин­ковсько­го вже по­ви­рос­та­ли доч­ки. До­ма бу­ла ве­ли­ка з'їжа, й він за­ду­мав по­роз­во­зи­ти їх на зи­му по ба­тюш­ках, ніби­то з тієї при­чи­ни, щоб їм бу­ло ве­селіше, щоб не ну­ди­лись до­ма, - а най­більше по ста­рих, у кот­рих бу­ли до­рослі доч­ки, а кни­ги бу­ли не ду­же справні. Млин­ковський знав, що Они­ся розд­ра­ту­ва­ла про­то­поп­шу, й за­ду­мав на­ки­ну­ти їй на за­куцію у ха­ту дві доч­ки, а як знай­деться місце, то й три або й усі чо­ти­ри.

Поки пан­ни обт­ру­шу­ва­лись, отець Ха­ритін одімкнув ко­мо­ру й ви­дав па­руб­кові вівса, а ти­тар поз­но­сив в ко­мо­ру мішки з бо­рош­ном, з кру­па­ми, з про­сом та ква­со­лею. Млин­ковський ус­ко­чив в ко­мо­ру й полічив мішки.

- Тепер хоч і до гос­по­ди, та'й по чарці, - ска­зав Млин­ковський.

Отець Ха­ритін поп­ро­сив гос­тей в світли­цю. Млин­ковський ски­нув кар­ту­за й, всту­пив­ши в світли­цю, вдру­ге поз­до­ров­кав­ся й поцілу­вав­ся з от­цем Ха­ри­то­ном. Ши­ро­ка ли­си­на на йо­го го­лові за­лисніла, як пов­ний місяць. Кру­гом ли­си­ни на по­ти­ли­цю спус­ка­лись густі сиві пас­ма во­лос­ся. В гус­тих чор­них бур­цях тільки по­де­ку­ди бли­ща­ла си­ви­на срібни­ми нит­ка­ми. Тем­не ли­це, тем­не об­го­ле­не підборіддя й гор­лян­ка - все лисніло, не­на­че на­ма­за­не оли­вою. Товс­тий кир­па­тий ніс чер­вонів, не­на­че чер­во­на бульба, вмо­че­на в мас­ло. Су­хе ли­це, жи­ла­ва шия, сухі ру­ки, об­рослі гус­тим во­лос­сям - все по­ка­зу­ва­ло, що Млин­ковський ба­га­то пе­ре­терпів нуж­ди, й го­ло­ду, й хо­ло­ду; ви­яв­ля­ло й те, що він за все жит­тя ви­хи­лив не од­ну боч­ку горілки.

Чотири доч­ки Млин­ковсько­го, чор­няві й гарні з ли­ця, посіда­ли ряд­ком на стільцях. Млин­ковський ще раз поцілу­вав­ся з от­цем Ха­ри­то­ном, не­на­че ду­же близький при­ятель або ро­дич.

- А де ж ваші доч­ки? Не­хай ли­шень ви­хо­дять до моїх паннів. Та чи не мож­на, па­нот­че, по чарці. В го­роді в цей час вже п'ють чай. Чи в вас пак є са­мо­вар, чи ще й досі не спро­мог­лись на йо­го? - за­ки­дав сло­ва­ми ста­рий крю­чок.

- Є й са­мо­вар, і по чарці за­раз бу­де, - белько­тав отець Ха­ритін, не всти­га­ючи да­ти од­повідь на всі пи­тан­ня сто­ло­на­чальни­ка.

- А по­ки по чарці, - звеліть, па­нот­че, зап­ряг­ти во­ли та од­вез­ти за­вид­на мої мішки з паш­нею до Бо­гус­ла­ва, - ска­зав Млин­ковський.

- Добре, доб­ре! За­раз! - ска­зав ста­ренький отець Ха­ритін і не знав, ку­ди бігти: чи до волів, чи до своїх до­чок.

Тим ча­сом На­де­зя й Па­ла­зя пов­би­ра­лись і по­ви­хо­ди­ли в світли­цю. Во­ни поцілу­ва­лись з пан­на­ми, посіда­ли ря­доч­ком з ни­ми, поз­гор­та­ли ру­ки й мов­ча­ли, ско­са пог­ля­да­ючи на го­ро­дянських паннів. За ни­ми не­за­ба­ром вий­шла Они­ся Сте­панівна й привіта­лась до гос­тей. За Они­сею вий­шла най­мич­ка з гра­фи­ном горілки та чар­кою.

- Ой от­че Ха­ри­то­не! - за­шипів і зах­рипів Млин­ковський, зир­нув­ши ско­са на гра­фин. - Ко­ли б ви зна­ли, що док­тор оце пос­лав ме­не на се­ла не дур­нич­ки, а на свіже повітря - лічи­тись, і за­бо­ро­нив мені пи­ти горілку…

- Може, на­ли­воч­ки, вишнівоч­ки або тернівоч­ки, - про­мо­ви­ла Онисія Сте­панівна со­лод­ким го­ло­сом, хоч в думці прок­ли­на­ла ста­ро­го крюч­ка.

- Не мож­на, панімат­ко, ні вишнівки, ні тернівки. Док­тор ка­зав, що слив'янка помічна для гру­дей, і звелів мені лічи­ти гру­ди слив'янкою. У вас у сад­ку слив, як хме­лю; пев­но, є й слив'янка. Чи не мож­на б пляш­ку-дру­гу слив'янки? - го­во­рив Млин­ковський, по­ряд­ку­ючи не­на­че в трак­тирі.

"І як він в гас­пи­да знає, що в ме­не в льоху стоїть ба­ри­ло слив'янки! Не­на­че вже ту­ди ла­зив", - ду­ма­ла Они­ся. - Доб­ре! Доб­ре; є й слив'янка. Біжи, На­де­зю, та на­то­чи.

- Та беріть здо­ро­ву ян­до­лу або макітру; ко­ли вже лічи­тись, то лічи­тись, а не пас­ку­ди­тись, - гук­нув Млин­ковський.

- А са­мо­вар бу­де швид­ко? Скажіть, панімат­ко, щоб дівка пос­та­ви­ла са­мо­вар! Ми звик­ли в го­ро­дах в цей час пи­ти чай.

- Добре, доб­ре! За­раз і са­мо­вар бу­де. Біжи, Па­ла­зю, та ска­жи най­мичці, щоб нас­та­ви­ла са­мо­вар, - ска­за­ла Они­ся.

- У вас на се­лах са­мо­вар нас­тав­ля­ють тільки для гос­тей, а у нас в го­роді чай п'ють ра­но й вечір, - го­во­рив Млин­ковський цивіліза­торським то­ном.

- Встанемо вранці, про­де­ре­мо очі, та за­раз за са­мо­вар.