Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

321
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 98
Перейти на сторінку:
ле­жа­ла не­по­руш­не і гляділа ве­ли­ки­ми очи­ма мовч­ки впе­ред се­бе.

«Він та­ки хотів ме­не за­мор­ду­ва­ти! - го­во­рив у ній який­сь го­лос, ніби десь ду­же зда­ле­ка.-Я се знаю! Хоч най сьому ніхто не вірить, хоч най вірить, то я се знаю! Оце хотів він та­ки зро­би­ти, хоч бог знає за що!»


Погляд йо­го відчу­ва­ла на собі, не­на­че­би блис­кав­ка по­па­ли­ла її, а йо­го ніжне, ди­ти­ня­че об­лич­чя, з ви­ра­зом по­ва­ги й бо­лю, не по­ки­да­ло її у сні. Аж над­ран­ком по­па­ла в сон без­сон­ний. Ко­ли збу­ди­ла­ся, бу­ли в неї ру­ки зло­жені, як до мо­лит­ви. Во­на й ус­по­коїла гли­бо­ко роз­ри­ту мо­ло­ду ду­шу діво­чу…



XVII



Щось чо­ти­ри дні пе­ред свя­тим Ми­хай­лом скоїло­ся в Іво­ніки не­щас­тя.


Два му­зи­кан­ти ми­на­ли доріжку, що ве­ла в «сусідній» ліс поп­ри бур­дей, і гра­ли.


Скрипка за­во­ди­ла щось своїм то­неньким го­ло­сом жалісли­во, а цим­бал по­важ­но вто­ру­вав. Зда­ва­ло­ся, жалібне, звуч­не пас­мо так і волікло­ся за ни­ми вслід, хви­лю­ючи м'якою гар­монією осіннім по­лем, по­ли­ша­ючи за со­бою тут і там у воз­дусі звуч­не, смут­не зітхан­ня, мов жальний зойк бджіл…


Чуйна Сой­ка про­ки­ну­ла­ся ко­ло бур­дея з сво­го су­по­кою і по­па­ла в не­са­мо­ви­ту лють. За­хо­дя­чи рев­ним бре­хо­том, піни­ла­ся, си­лу­ючи­ся ур­ва­ти­ся з лан­ця і роз­дер­ти нез­ви­чай­них гос­тей на кусні. Не вспо­коїла­ся й тоді, як два му­зи­кан­ти зник­ли з очей, і ли­ше звуч­не зітхан­ня розірва­ною хви­лею ли­ши­ло­ся у воз­дусі ко­ло бур­дея.


- І чо­го їм сю­ди ми­на­ти! - ла­яв Івоніка, сам до се­бе, зби­ра­ючи­ся до відхо­ду в сільську ха­ту по якісь мішки, хму­ря­чись і собі за чу­жи­ми людьми.- Роздз­венька­ли­ся са­ме тут, як на яке весілля! Че­кай­те ще, в ме­не ще не­ма весілля! Прий­де час, я вже сам вас пок­ли­чу! Тоді грай­те, аби стру­ни потріска­ли, а те­пер на чор­та мені ва­шої му­зи­ки! Цить! - грим­нув лю­тим го­ло­сом, при­ту­пу­ючи но­гою на розд­раз­не­ну со­ба­ку, що, роз'ївшись пря­мо, не зуміла віднай­ти по­пе­редньої своєї со­ба­чої рівно­ва­ги.


Зворушена, про­ки­ну­ла­ся від грімко­го го­ло­су па­на, і, пе­ре­ля­ка­на, змов­ча­ла на хвильку. По­ди­вив­шись зди­во­ва­но муд­ри­ми очи­ма на хлібо­дав­ця і здав­лю­ючи в собі но­вий нап­лив бре­хо­ту, що си­ломіць ви­бу­хав із її груді, полізла на­решті покірно до бу­ди.


Івоніка пішов, а во­на знов по­ча­ла своє. Вилізши обе­реж­но, бо­яз­ко з бу­ди й за­ди­вив­ши­ся ди­ко очи­ма в сто­ро­ну му­зи­кантів, за­гав­ка­ла знов їдко, аж май­же за­ви­ла кілька разів до воз­ду­ху. Відтак, пос­то­яв­ши який­сь час, розмірко­ву­ючи, й ог­ля­нув­ши­ся уваж­но на всі сто­ро­ни, ляг­ла, мов на вар­ту, пе­ред бу­дою і сте­рег­ла гост­ро своїми вірни­ми очи­ма обійстя.


Сонце сто­яло вже ви­со­ко, і був уже пізній по­ра­нок…


Двері від стайні відімкну­ли­ся якимсь чи­ном і сто­яли відтво­рені. Ніко­го не бу­ло ко­ло бур­дея, хто б їх примк­нув. Ми­хай­ло ко­пав ша­нець на улюб­ленім за­гоні під «сусіднім» лісом. Са­ва мо­ло­тив зі ста­рим Пет­ром на тоці овес, а Івоніка, що пішов по мішки, не вер­нув­ся ще до сеї по­ри на­зад. Ма­ле те­ля, що бу­ло замк­не­не в стайні, вий­шло із неї і плен­та­ло­ся та підска­ку­ва­ло ве­се­ло бут­ни­ми ско­ка­ми по малім, пло­том замк­ненім обійстю.


Сойка, розд­раз­не­на чо­мусь ве­се­лою рух­ливістю нез­нач­но­го звіря­ти, ки­ну­ла­ся на нього з прист­рас­ним гав­кан­ням і, ур­вав­ши­ся сим ра­зом з лан­цем, на­па­ла розвіше­на на нього.


Сполохане до нес­тя­ми ди­ти­ня­че звіря пог­на­ло у рап­товім пе­рест­ра­ху насліпо впе­ред се­бе до пло­та, і в дикім зу­силлі, аби пе­рес­ко­чи­ти пліт, за­че­пи­ло­ся об один кіл і роз­по­ро­ло собі живіт. Так і ле­жа­ло те­пер он тут, тяж­ко ди­шу­чи і стог­ну­чи, примк­нув­ши напівпре­гарні ди­тинні свої очі, до­ки од­но по однім не спи­ня­ло­ся ко­ло нього і не си­лу­ва­ло­ся сим або тим при­нес­ти по­каліче­но­му пільгу.


Марійка, що надійшла з Івонікою, не­су­чи з со­бою снідан­ня для синів, роз­па­да­ла­ся ко­ло нього, мов над ди­ти­ною, а Івоніка бідкав­ся гірко на всі сто­ро­ни. Він же роз­ри­вав­ся, дри­жав над своєю ху­до­бою, а оце та­ке крас­не та та­ке до­ро­ге, се ги­ну­ло пе­ред йо­го очи­ма! Хто б був надіявся та­ко­го не­щас­тя зран­ку, хто б був сподівав­ся та­кої шко­ди! Хто б був га­дав на та­ку ут­ра­ту, сподівав­ся то­го всього! А все че­рез ту біше­ну, прок­ля­ту со­ба­ку, що сьогодні, мов най­мле­на, ка­зи­ла­ся… Він пірвав лю­то за батіг і свис­нув ним із цілої си­ли по хребті пе­ре­ля­ка­ної Сой­ки. Во­на забігла, зас­ка­вулівши го­лос­но, до бу­ди, а він звер­нув­ся на­но­во до те­ля­ти. Ко­ло нього кля­ча­ла Марійка із си­на­ми і май­же пла­ка­ла. Гла­ди­ла раз по раз йо­го гар­ну го­лов­ку, при­го­во­рю­ючи до нього ніжно та лю­бо, мов до хо­рої ди­ти­ни. Оба хлопці си­лу­ва­ли­ся пе­рев'яза­ти ра­ну та ви­пов­ня­ти точ­но при­ка­зи батька, що­би при­нес­ти хоч на хвильку пільгу не­щасній звірині, але їм се не вда­ва­ло­ся. Все бу­ло, зреш­тою, на­дар­мо. Ра­на бу­ла смер­тельна, ніяк бу­ло звіря ря­ту­ва­ти, і, що­би не зги­ну­ло в му­ках під ру­ка­ми, поріше­но йо­го доріза­ти.


Сава підняв­ся пер­ший і став ко­ло нього мовч­ки. Ми­хай­ло з ма­мою тру­ди­ли­ся ще ко­ло нього. Марійка підкла­да­ла свої ру­ки під дрібну го­лов­ку, щоб во­на не товк­ла­ся так сильно до землі, а Ми­хай­ло ста­рав­ся ус­ми­ря­ти су­до­рожні ру­хи ніг.


- Подивися, Са­во, як во­но на те­бе ди­виться! - клик­ну­ла Марійка сер­деч­не, гла­дя­чи на­но­во го­лов­ку, що на хви­лю вспо­коїла­ся.


Сава сто­яв усе ще мовч­ки, з пох­му­ро стяг­не­ни­ми бро­ва­ми і болісним ви­ра­зом ко­ло уст. Се бу­ло йо­го те­лят­ко, він лю­бив те звіря, дог­ля­дав йо­го, а те­пер во­но змар­ну­ва­ло­ся за од­ну хви­ли­ну. Йо­го ма­ли дорізу­ва­ти. Йо­му бу­ло жаль.


- Та що мені з то­го? - відповів гірко.


- Воно на ніко­го не ди­виться, ли­ше на те­бе, так як би тобі хотіло щось ска­за­ти! Ви­диш, Са­во, ви­диш? - клик­ну­ла Марійка зі зрос­та­ючим зво­ру­шен­ням.- Хо­ди, по­лас­кай йо­го!


Сава збли­зив­ся І хотів схи­ли­ти­ся. Та звіря підня­ло в тій хвилі го­ло­ву і уда­ри­ло нею так тяж­ко до землі, що всі ко­ло нього аж сіпну­ли­ся. Потім звер­ну­ло на Са­ву свої ве­ликі очі з ви­ра­зом ди­ко­го, відра­жа­ючо­го пе­рест­ра­ху.


- Воно щось ду­має, йо­го очі щось го­во­рять! - обізвав­ся Ми­хай­ло.


- Саво! - клик­ну­ла ма­ти.- По­ди­ви­ся на нього! Са­ва відвер­нув­ся од­ним ру­хом.


- Дайте мені спокій! - відка­зав, оче­ви­дяч­ки прик­ро вра­же­ний.- Доріжте йо­го бор­ше, аби не му­чи­ло­ся!


- Біжи по Онуфрія! - клик­нув Івоніка.


Побіг…


Півгодини пізніше во­но вже не жи­ло.


Оця наг­ла нес­подіва­на при­го­да зво­ру­ши­ла до гли­би­ни душі ста­рих і мо­ло­дих. Го­во­ре­но май­же ли­ше про се цілий день. Оце звірят­ко, то бу­ла пре­пиш­на шту­ка, се бу­ла ра­со­ва шту­ка, бу­ла від Са­ви­ної ко­ро­ви, і ма­ла з ча­сом до се­бе діста­ти па­ру. А те­пер…І який гар­ний та сильний віл мав із нього бу­ти ко­лись!


Аж тяж­ко зга­ду­ва­ти. І ще сьогодні зран­ня ли­за­ло так щи­ро Ми­хай­лові ру­ки, як він по­дав йо­му бу­ряків з

1 ... 67 68 69 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"