Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Скажу відверто, була у мене навіть думка знищити обидва фоліанти: я вважаю це писання шкідливим навіть для історії нашого роду — через те, зрештою, я їх у дядька Ксаверія й випрошував.

Однак моя схильність до писання, очевидно, саме від цих моїх дідів — решта з нашого роду такою лихою пристрастю не була бита, вони надійно сховали своє добро і зло в попелі часу — і слава їм за те! Я ж маю одмінну систему мислення від моїх дивакуватих предків і принаймні можу похвалитися одним — здоровим глуздом і холодним розумом…

Я так задумався, що мене ледве не зачепила панська карета, і, щоб провчити мене, візниця змахнув пужалном та й уперіщив через спину батогом, аж я впав на узбіччя дороги. Лютий і ображений, схопився я за каменюку, але камінь випав мені з руки: добре я виглядатиму, коли про це донесуть в учбовий округ. Тому я згадав уголос дідька рогатого й перестав лазити, як хлопчак, по генеалогічному дереві роду свого, а потеліпався до заїзду, щоб знову зустрітися зі своїм пригніченим співподорожанином і знову з'їсти обід, який вже тому не смакуватиме, що дорогий.

Цей станційний смотритель був упертіший інших і знамірився вичавити з нас хабар — чинив-бо нам упродовж другого дня всілякі прикрості. Одне те, що заборонив нам роздягатися на ніч, друге, що виганяв вряди-годи з приміщення, бо там начебто мали прибирати. І хоч слідів того прибирання ми не помічали, мусили тулятися по дворі: Ковальський — у звичний спосіб присівши навпочіпки на ганку, а я — ходячи дорогою. Одного разу мене ледве не хвицнув на велику втіху візникам та смотрителеві кінь, при цьому смотритель на візника навіть не нагримав.

Роздратований, я рішуче підступив до нашого мучителя.

— У вас є вільний кінь, — сказав я, — чому не запрягаєте? На мене дивилося сіре обличчя із сірими бакенбардами і пелехатими бровами, і я відчув, що цей чоловік дізнає невідь од чого задоволення, розглядаючи мене так.

— По-перше, — сказав він, загинаючи пальця, — у воза належить запрягати не одного коня, а двоє; по-друге, цей кінь не казенний, а мій власний. Я ж свого коня даремно запрягати не збираюся, бо це, як самі, пане, можете здогадатися, мені ні до чого.

Постояв супроти мене, перехитуючись із носків на закаблуки, а тоді, різко повернувшись, закрокував геть.

Обід нам подали нікудишній, наперед визначивши ціну і пропонуючи, коли нам невдогодно, від нього відмовитися. Ми покірно заплатили стільки, скільки від нас вимагали, і я ледве стримав гостре бажання вилити той борщ смотрителеві на голову. Але, як завжди, уявив собі погані наслідки, які можуть нашкодити мені в службовій діяльності, і вчасно заспокоївся.

"Дай боже, — подумав я, дивлячись на смиренно-іронічну пику смотрителя, коли наступного ранку ми виїжджали, — ніколи нам більше в житті не здибуватися".

— Може б, панове, купили щось на дорогу з харчів? — услужливо схилився смотритель, і я побачив, що мій супутник Ковальський усміхається. Блідою, смутною усмішкою, в той час як очі мав серйозні й нестерпно-печальні.

— Поганяй! — гукнув я візниці, і мені здалося, що за спиною почув глузливий смішець.

Озирнувся, але смотритель був зайнятий розмовою з іншою парою подорожан, які тільки-но приїхали. Мав нові жертви й забув про старі.

Тепер я знову міг спокійно віддаватися утішному ритму їзди, і так триватиме до чергової станції, де можуть виникнути нові утруднення. Але не хотів про це зараз думати. Мій супутник, як і раніше, був мовчазний, печальний і не заважав мені розкошувати. Коні плелися ледве-ледве, бо й цього разу дістали ми сухенних кляч, але добре вже те, що вони були.

— Чули, — обізвався раптом Ковальський, — кажуть, у лісах перед Коростишевом з'явилася бандитська зграя, поліція ніяк не може з нею розправитися.

Я здригнувся, ще нам бракувало зустрітися з бандитами.

— А ви звідки довідалися?

— Смотритель на станції сказав.

— Ну, вам, здається, нічого боятися розбійників. Він і справді їхав з голими руками і з майже порожніми кишенями. На моє зауваження розтяг у смутній усмішці рота і знову замовк, заколисаний одноманітним похитуванням. Часом колеса вскакували в баюрину, тоді нас підкидало, й ми підлітали аж до верху балагули.

На наступній станції ми не затрималися більше кількох годин, і це я вважав за чудо. Тут смотрителем був чоловік низькорослий і чимось схожий на мого супутника. Здається, вони помітили це також, бо відразу ж вступили в балачку, а я відійшов набік, щоб не заважати їм, — в моїй присутності вони ледве не шепталися. Я звиклий до такого ставлення: куди б не з'являвся, ніде не знаходив ані прихильників, ні друзів. Навіть цей рознещасний горбань устигав більше, ніж я, — секрет тут, очевидно, в якійсь особливій моїй будові. Кожна людина, помітив я, випромінює від себе певний струмінь, холодний чи теплий. Відтак людина на відстані починає відчувати до іншої симпатію й антипатію, потяг чи відразу, а часом ані те, ні інше. Тим самим люди і в'яжуться поміж себе, сходяться, одружуються, збирають компанії, і тільки дехто в цьому світі не проливає свого "я" на інших — це натури, по-моєму, особливо цільні. Хочу належати саме до таких цільних натур. Здебільшого до людей я відчуваю антипатію; — єдина особа, яку я любив, — це мати моя, тиха й боязлива істота, яка, незважаючи на покірливу приниженість мого батька, відчувала перед ним трепетний страх, і це при тому, що він її не сварив і не карав. Відчуття страху перед іншим, думав я, похитуючись, — це теж властивість організму. Не можна сказати, що я обожнював свою матір, але шанувати не переставав, окрім того, вона була єдина істота, яка не тільки любила мене над усе у світі, але й по-особливому жалувала. "Тяжко тобі доведеться у світі, Киріячку", — сказала вона якось, і це було б пророцтвом, коли б не мав я легкої вдачі і все своє невезіння зносив як неминуче й необхідне, на кшталт холоду чи спеки. Навпаки, відчував од того певне задоволення й інтерес, як ті, котрі відчувають задоволення, коли їх б'ють. У школі мене сікли рідко, був я слухняний і здібний, але вчителі не любили мене. Один із них, учитель словесності, висловився аж зовсім категорично: "Об твій зад, — сказав, — неохота навіть різку бруднити". І я тоді, пам'ятаю, чемно всміхнувся вчителю. Друзів у мене й справді не було ні в школі, ні в університеті, і це, здається, тому, що душевно не потребую я зближення з іншими — очевидно, народжений для того, щоб жити одинаком. Відтак ніколи не осуджую старих дів чи парубків, за винятком тих, котрі того самотництва не хотіли…

Ми приїхали на поштову станцію, яка стояла поруч із Коростишівським лісом, пізно. Навпроти станції, по другий бік дороги, стриміла корчма, і більше ніяких поселень не було. З обіду дув нам в обличчя холодний вологий вітер, і ми трохи померзли. Я подумав, що в'їжджати проти ночі в ліс було б нерозважно, можна було б наскочити на вовків чи бандитів, тому вирішив переночувати на поштовій станції — мій супутник у всьому зі мною погодився. Ми навіть почали роздягатися, коли вскочив до нас смотритель і сповістив, що коні готові.

— Але ми хочемо перепочити, пане, — сказав я, — здорожились і зголодніли. І взагалі, ми не так уже й поспішаємо, щоб їхати вночі.

Останню фразу я сказав на так, бо їхали ми і вночі й поспішали, як усі на світі подорожні.

— А я даю вам можливість їхати, — сказав смотритель, і це було аж зовсім дивно: надто біля нас пікся. Як завжди в подібних випадках, я вперся: захотілося вчинити навперекір.

— Ми у вас переночуємо, пане! — мовив я.

— Ніде в мене ночувати! — заметушився той. — У пасажирській не можна роздягатися, бо вночі можуть приїхати дами… Взагалі, я намагаюся, щоб пасажири в мене не затримувалися.

— А це чому? — спитав я, здивовано заломивши брову, вів себе смотритель таки дивно.

— А тому, що в мене такий порядок. Хочете ночувати — он корчма по той бік дороги, там є добре уладжені кімнати.

Смотритель увіч хотів нас позбутися. Тоді я відчув ще більшу рішучість і зголосив, що ми залишимося-таки ночувати в пасажирській — ночівля з додатковою оплатою мене аж ніяк не приваблювала.

— Коли до того йдеться, — сказав я, — ми не роздягатимемося, але попросимо у вас самовар.

Самовар подали так швидко, аж я знову подумав: щось тут не гаразд, бо чи ж нормально, коли тебе обслуговують без затримки? В моєму житті таке майже не траплялося, тому я вирішив запросити смотрителя почаювати з нами — може, вдасться щось вивідати. Було вже зовсім сутінно, і ми чаювали при свічці. Я сидів біля вікна, що виходило до шляху й корчми. Смотритель неспокійно совався на стільці. Ковальський пив чай мовчки, не проказавши за весь час ані слова. Я помітив, що вряди-годи западав він у стан прострації чи заціпеніння — зараз був саме такий момент.

— Ви незручно сіли, — сказав мені смотритель. — Тут продуває, а я не хотів би, щоб на моїй станції хтось захворів.

Тільки пересів я в куток, як на моє місце миттю перенісся смотритель. Тепер він пив чай неуважно, пирхав, кидав насторожений погляд на мене й Ковальського і часто позирав на шлях та корчму. Я миттю зв'язав це в умі: неспокій, корчма, хтось міг побачити нас у вікно і цього не хотів смотритель, його чудне намагання вгодити нам, а перед цим спровадити зі станції — чи не відбувається в цій корчмі й на станції якихось таємних, а може, й протизаконних справ? При моїй здатності до розслідування, не важко було б вияснити й це: чи приклеївся б до тіні людини, чи до неприродного загострив би слух, чи, вже в крайньому разі, протиснувся б крізь стіну. Таких способів маю немало, але лінькувата неміч оволоділа мною; очевидно, з дороги я таки стомився.

— Щось дуже ми розчаювалися, — сказав раптом смотритель, підхоплюючись. — Коли вже так сталося, лишайтесь, але мушу поставити панству певні умови. Ми рано лягаємо спати, бо вночі, окрім проїжджих, проходить грошова пошта. Через це встаємо по кілька разів. Отож, не дуже дляйтеся, зараз я накажу забрати самовар.

Він гукнув дівку, яка забрала самовар і склянки, дівка кинула на нас здивованим і зацікавленим поглядом. Я подумав: чи не в нас самих ховається секрет такої дивної поведінки цих людей? Смотритель уже тримав у руках свічку.

— Свічки вам не лишаю, — сказав твердо, — бо тільки тоді спокійний, коли пасажири сплять без вогню.