Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Ми вже раз горіли, і я тепер боюся вогню, — сказав він, округлюючи очі. — В мене такий звичай: доти не лягаю, доки не погасять усіх свічок у домі.

Говорив це похватцем, ковтаючи слова і пострілюючи полохливими оченятами, — я помітив, що Ковальський дивиться на нього із зачудуванням.

— Можемо пообіцяти, — сказав він, — відразу ж загасити свічку.

— О ні, ні, панове! Ви задрімаєте, а тоді й до пожежі недалеко…

Вів себе нервово, може, й надміру, і від цього все наповнювалося особливою тривогою. Ковальський зітхнув і почав укладатися на лаві, підмостивши під голову шинелю. Я зробив те саме, смотритель покірно нам присвічував.

— Коли що, — мовив він, — постукайте в цю стіну.

— А що може трапитися? — спитав я, вмощуючися на ложі.

— Сподіваюся, нічого, — швидко відповів смотритель. — Але ніколи ні в чому не можна бути впевненим, панове. Окрім того, може, будуть якісь потреби…

Повернувся й вийшов, обережно прихиливши двері, — ми опинилися в темряві.

— Що ви на це скажете, пане Ковальський? — спитав я.

— Тільки те, що не треба нічому дивуватися, — обізвався тонкий голос горбаня.

— Мені здається, — мовив я поважно, — від нас тут хочуть щось приховати.

— То й нехай, — відказав, байдужно позіхнувши, Ковальський. — Завтра будемо далеко від цього місця — і що нам до таємниць чужих людей!..

Я, проте, думав інакше. Тому не став сперечатися, а побажав супутникові спокійної ночі. Коли він засне, зможу прислухатися й придивитися. Щось відбувається довкола станції та корчми, а раз так, про спокійний сон і мови бути не може.

Ковальський засинав дуже швидко, я це знав. Так сталося й цього разу, і я, намагаючись не рипнути, звівся. Намацав англійського пістолета, звів курка і став біля вікна, щоб мене не було видно. На поштовій станції все затихло, світилися вікна тільки в корчмі. Я тихо вийшов надвір. У небі палав голий місяць, півнеба покрилося хмарами, а половина — чиста. Я стояв довго, сховавшись у тінь дерева й думаючи про світ — цей дивовижний ліс людей. Здається, існує з десяток порід, але й серед рослин немає цілком тотожних. Так і між людей: скільки їх є під сонцем — усі різні. Тільки тепер я згадав репліку Ковальського про розбійницьку ватагу в Коростишівському лісі — було це близько.

Рипнули двері: вийшов смотритель. Від темної стіни лісу раптом відділилася сіра постать і поколивалася просто до станції. Смотритель стояв, облитий місячним сяйвом, я бачив його бліде, майже мертве обличчя. Сіра постать із лісу йшла просто на нього, смотритель помітив це й затремтів, як листок.

– Є у вас гості, дядьку? — спитав чоловічий голос.

— Нема! — видихнув смотритель.

— А Мошко казав, що є. — Темна постать підійшла до вікна, за яким спав Ковальський, і спробувала зазирнути.

– Іди звідси, Гнате, — сказав із мукою в голосі смотритель. — Не накликай на мене біди. Я й так нещасливий, що маю такого, як ти, небожа…

— Соромитеся, дядьку? А нема чого. Живете злиденно й труситеся, як осиковий кілок. А я живу, як багнеться…

— До часу це, Гнате, — сказав смотритель. — Зловлять тебе, згноять у тюрмах.

— Не продасте — не зловлять, — сказав розбійник. — Я вмію ховати кінці.

— Я тебе не продам, — сумно відгукнувся смотритель. — Твої дружки тебе продадуть.

— Звідки знаєте?

— Це в біблії сказано: потаємне стає явним. Так воно й бува.

— Вовків боятися — в ліс не ходити! А я прагну пожити в цьому світі. Хочете, і вам грошей дам.

— Не треба мені твоїх грошей. Я на хліб чесно собі заробляю…

— На сухарі, а не на хліб, — сказав сердито чоловік. — А на вашу станцію я колись таки нападу. Бо негарно виходить: на інших нападаю, а сюди ні. І дурний здогадається, що тут нечисто. Від цього ниточка й до мене може протягтися.

— Залиш мене в спокої, Гнате, — ледве не заплакав смотритель. — Чого заповзявся на мою душу? Чи вчинив я тобі щось лихе?

— А мені й ті, кого грабую, не зробили нічого лихого, — тихо засміявся чоловік. — А коли життя понуджує, чиню, як поведеться.

— Невільник ти уже, Гнате!

— А ви, дядьку, не невільник? Зі своєю службою та чесністю? Ви ще більший невільник, бо я хоч із неволі своєї немалий гріш здобуваю, а ви киснете у злидарському багні.

— Мені добре в моєму багні, Гнате. Я убогий, зате ніхто мені вслід не плює, от що!

— Байдуже про мої сліди, — сказав розбійник. — Винесіть хоч пляшку горілки на відкупне.

Смотритель зітхнув і пішов на станцію. Я стояв у тіні, виставивши пістолета. Досить було натиснути на гачок, і розбійник упав би мертвий. Але я цього не зробив. Не моє це діло, та й не нападав він на мене. Не збираюся я світ рятувати від зла, а тільки вимічаю його. Досить з мене, що все таємне, яке відчув на цій станції, прояснилося: хай той нещасний смотритель сам вив'язується з цієї пастки.

Рипнули двері, смотритель ішов із пляшкою в руці.

— От бачите, дядьку, — засміявся чоловік, — зовсім малу беру з вас данину. З пейсатого я тричі більше беру.

— Але й даєш йому, — сказав зморено смотритель.

— Даю, бо беру. Можу й вам дати…

— Не приходь до мене більше.

— Це вже ви забагато хочете. Випийте, дядьку, щоб був я певен, що не труту ковтаю.

Смотритель приклався до горлечка.

— Хіба я міг би когось отруїти? — спитав, оддихавшись.

— Це вже не вгадати, — мовив розбійник. — Я часом сам собі не довіряю.

Він приклав пляшку до рота, рідина забулькала.

— Добре питво, дядьку, їй-бо, добре! — сказав він. — Я б вас, може, й справді покинув напризволяще: живіте собі та гнийте. Але раз на вашу станцію нападу, тоді мене з вами люди не в'язатимуть, вам же із того ліпше буде.

— Не можу тобі цього дозволити, — сказав смотритель.

— Звісно, не можете, — відповів розбійник. — Бо я дозволу у вас не питатимуся.

— Сьогодні в мене немає гостей, — сказав смотритель.

— Може, й нема, — відповів, одпивши, розбійник. — Прийду іншим разом, не сам. Не беріть мені цього на карб, дядьку…

— Мене тоді з посади проженуть, — тоскно сказав смотритель.

— Не ви ж грабуватимете?

— Воно так, — печально сказав смотритель. — Але начальству жертовного козла завжди тра, а я до того якраз надаюся.

— Звісно, надаєтеся, — коротко відказав розбійник. — Бо ви, дядьку, плохий…

— А як мені вберегтися, га? Як уберегтися в цьому світі чесному чоловікові, як йому залишитися з чесною душею та сумлінням?

— Хочете взнати як? — засміявся розбійиик. — Можу сказати, наука це проста. Треба вдавати, що ви чесний. — Він перекинув пляшку так, що на її денці блиснуло місячне проміння.

РОЗДІЛ IV

У Житомирі я зупинивсь у заїжджому домі, при якому був трактир. З Ковальським ми розпрощалися досить стримано: в такому невеликому місті, в якому опинилися, нам годі було не зустрічатися, але інтересу до свого колеги я не мав, як, зрештою, і він до мене. Отож відразу ж забув про нього — належало мені з'явитись у гімназію, яка була розташована на Вільській вулиці. Я одяг нову віцмундирну пару й урочистою ходою рушив на візит до директора.

Ішов і роздивлявся навсібіч, вишукуючи в людях та будинках те, що варто було б запам'ятати, адже це місто мало стати довготривалим моїм осіддям. Однак і вулиці, й люди були досить невиразні.

Розкладаю людей на дві категорії, незважаючи на їхній маєтковий стан та місце на ієрархічній світовій драбині: є істоти "з історією", непересічні, цікаві, і без історії — тобто сіра маса, до якої мені немає ніякого діла. Перших я пізнаю здалека і, в свою чергу, розділяю на кілька підвидів: одні мають "велику історію", а інші — дріб'язок. Повість про графа Мечислава та його дружину є для мене зразком великої історії, а оповіді про Ковальського чи смотрителів поштових станцій — малої. Коли входиш у звичний плин життя, ті історії виростають у ньому, як кораблі та човни в порожньому морі. "Ловися рибка велика і* мала", — пробурмотів я відоме прислів'я і відчув на душі мир та блаженство, які навідують мене нечасто, але відчуття наповненості життям дає мені справжнє задоволення. Коли ж "риба" ловиться, перо моє бігає по папері з дивовижною швидкістю. Пишу я дрібним, малорозбірливим почерком і чиню це для того, щоб нелегко вчитало його стороннє око — навіщо це йому? Не збираюся ставати письмаком, бо нічого в своїй книзі не прагну вигадувати — просто пізнаю світ та життя й помаленьку ліплю його мозаїку. Маю те собі за невідхильний обов'язок і школи не виважую рації такої роботи: є у світі справи конечні, які виконуєш не з принуки, а через невідворотну потребу.

Я так задумався, що проскочив гімназію і мусив розпитуватися про неї в перехожих, що не зовсім щаслива прикмета. Гімназія стояла в глибині дворища, оточена огорожею, будинки її були просторі, і вже це мені сподобалося. Рушив доріжкою, посипаною піском, — її проклали по прямій лінії, і я зміркував, що директор гімназії — німець, і, може, з військових. Мені назустріч простував чоловік у витертій, навіть подекуди заштопаній шинельці, і я спитав у нього про директора.

— Директор — це я, — сказав чоловік. — Звуть мене Гуно Ернестович Траутфеттер… Я назвався й собі, і вік обдивився мене зацікавлено.

— Чому у вас таке прізвище? — спитав, ледь розсовуючи губи.

— Ним наділив мене мій батечко, — сказав я чемно, виструнчившись.

— Дивне прізвище, — сказав директор, повертаючись до гімназії. — Вам із таким прізвищем буде нелегко з учнями. Знаєте їхню звичку вигадувати клички і знущатись із учителів?

— Маю намір тримати в класі тверду дисципліну, — солдатським голосом відказав я.

— Діти тепер розбещені, — сказав директор, всовуючи ключа в замкову щілину і відчиняючи двері кабінету, — втримати їх у належному послушенстві не завжди легке.

Він скинув потерту шинельку і, повернувшись до мене, став зовсім інший: холодний, неприступний і поважний. Я стояв перед ним, виструнчившись і поїдаючи його очима.

— Так що вам завгодно? — спитав, начебто не я сповіщав йому по дорозі мету свого приїзду.

— Мене прислано до вас із учбового округу на посаду вчителя, — чітко відрапортував я.

— Як ви сказали ваше прізвище?

— Киріяк Автомонович Сатановський.

— А-а! — протяг директор. — Оригінальне прізвище. Ви закінчили університет?

— Так точно! — сказав я. — Перше відділення філософського факультету. Моя спеціальність — словесність.

— Тоді будете викладати математику. Я зробив круглі очі: математика і словесність речі, по-моєму, не тотожні.

— Чого на мене так дивитеся? — нетерпляче озвався директор. — Учились ви в гімназії і в університеті, повинні все знати.

— Але ж мій фах — філологія, — нагадав я.

— Ну гаразд, — сказав директор. — Читатимете географію, а в п'ятому класі російську історію.