Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Віра тяжко переживала розлуку зі своїми авантюрними залицяльниками, а коли приходила до тями, купувала рамочку і вправляла в неї фотокартку, де вони були сфотографовані, ніби справді черговий коханець переходив у світ тіней, що було недалеко від істини, бо він переходив у світ тіней для неї і цього дому, отже, не мало значення, чи він топче ряст, чи вже упокоївся; раніше таких фотокарток висіло на стіні в тітки Віри три, а тепер, мабуть, уже чотири. Тітки на ці фотокартки злісно фуркали, але не чіпали, очевидно, твердо були переконані, що жоден із зображених на них їхнього порогу не переступить. Можна гадати, що тітка Віра й справді була жертвою любовних романів, яких прочитала безліч, через що її вабили чоловіки не ординарні, а чорти, як недвозначно визначила богомільна тітка Людя, поклонниця святого Леоніда…

Почувся енергійний стукіт, двері розчинилися, і в них увійшла елегантна й усміхнена тітка Віра. Незважаючи на свої п’ятдесят шість років, вона зберегла струнку статуру, на обличчі — сліди колишньої вроди, косметику вживала зі смаком і в невеликій кількості, а усмішку мала витренувану, як у світської дами. Волосся фарбоване, але натуральної барви, коротко підстрижене, сукня строга й ошатна — від неї поширювався запах добрих духів, напевне, з тих, що привозив він їй минулого разу.

— Я завжди і скрізь остання, — сказала тітка Віра м’яким, грудним голосом. — Уявляю, що тобі наплели про мене ті старі пащекухи і заздросниці.

Станіслав звівся і запросив тітку сісти. Сіла невимушено й елегантно.

— Нічого особливого, тьотю, — мовив Станіслав, так само всміхаючись. — Тільки те, що ви знайшли собі друга, чи він знайшов вас, і той друг належить до поріддя кривавого Торквемади, що, ясна річ, зовсім не викликало ентузіазму в тітки Марії, але що цілком влаштовувало тітку Броню!

— Та що ти кажеш! — вигукнула тітка Віра. — Бронька верещала не менше Марії. І зовсім він не з кривавого поріддя. Це інтелігентна, культурна людина, освічена й вихована.

— Гадаєте, тьоть, там могла працювати інтелігентна людина,?

— І ти те саме! — нахмурилася тітка. — Він зовсім не працював на оперативній роботі, а був перекладачем, тобто технічним працівником, і ніякого стосунку до крові та арештів не мав. Більше того, говорив про це з відразою та негацією. Мусив туди піти з партійної дисципліни.

— Я про це мало знаю, — сказав Станіслав.

— То й не говори, — мовила тітка. — Зрештою, — вона по-світському всміхнулася, — то пластинка програна й розбита. Отже, заспокойтеся ви всі…

— Вибачте, тьотю, — галантно вклонився. — Очевидно, не треба було прямо відповідати. Кожна людина повинна жити й чинити відповідно до власного сумління, отже, й сама свої проблеми вирішувати.

— Отож, — сказала тітка. — Але знаєш, що найгірше в чоловіків? Вони жахливі брехуни, і обдурити їм жінку — ознака чоловічої гідності. Чому так?

— Комплекс донжуана, — сказав, ґречно всміхаючись, Станіслав. — По-моєму, жінки тут не ліпші. Кожен бік намагається одне одного обкрутити та обдурити, щоб потім законно й тривало одне одного гризти. Здається, це і зветься сімейним щастям. Знаєте, що сказав Томас Манн? Найбільша загадка: за якими спонуками чоловік та жінка з’єднуються в подружжі. По-моєму, закон любові ґрунтується на абсурді, як багато чого в житті.

— Стаєш песимістом, Стасику! — вигукнула тітка Віра. — Як будеш так думати, наш рід напевне переведеться. Коли про щось забагато думаєш, воно робиться приреченим.

— Тобто людина стає нездатна дурити себе й інших?

— Не знаю, — чесно призналася тітка Віра. — Це для мене заскладні матерії. Але відаю інше: дуросвіт не тільки робить нещасною ту, яку дурить, але передусім себе, бо життя мстиве. Але тобі, певне, осоружними стали наші бабські жалі. Чому терпиш?

— Бо цей дім — частина моєї душі, — сказав просто.

— Ну, в це важко повірити. Була б воля та змога, покинула б це бабське пекло і ніколи б сюди не навідувалась.

— Так здається, бо живете тут. А покинули б, тягло б назад.

— Ні! І порогу, цього не переступила б. Знаєш, що мені часом хочеться? Облити цей будинок бензином і спалити його високим полум’ям.

— Але досі не зробили цього.

— Бо я слабка, квола жінка! А жінка за своєю рабською природою схильна до примирення. Отак позлишся, поревеш, покричиш, а тоді змирюєшся… Де дітись?

— У мене складніше. Рідний дім — це як гавань для втікача.

— Гавань із розбитими кораблями.

— На жаль! Кораблі розбиті, але гавань є.

— Сумнівна втіха, — сказала, печально всміхаючись, тітка Віра.

Вони замовкли, і він помітив, що вона дивиться на його сумку, притому зовсім так само, як передоцим її сестри. І йому раптом стало жаль цієї жінки, адже її елегантність, усмішка світської дами, її, зрештою, розумність та інтелігентність — надбані за роки життя маски, а насправді на стільці перед ним сиділа дівчинка, яка знає, що їй привезено подарунки, і яка втомилася чекати, поки надійде черга їх дістати. Сумка стояла під рукою, і він почав витягати з неї пакунки. Були тут французькі духи, трохи косметики, були колготки і ціла зв’язка найновіших любовних романів. Тітка Віра цвіла. Понюхала духи, розгорнула і обдивилася косметику, охала й ахала, і весь час дякувала; сказала про вічну проблему колготок для жінок; пожадно передивилася палітурки книжок, тоді все охайно позагортувала, а коли знову всілась рівно на стільці, на обличчі в неї цвіли рум’янці.

— Не можу збагнути, Стасику, чого з нами возишся? — спитала вона. — Чого придобрюєш і балуєш? Ти ж не проста людина, чи в тебе мало клопотів?

— Кожна людина проста, — сказав він. — Непростими нас роблять обставини і людська облуда. Я, тьотю, найбільше боюсь у цьому світі самооблуди, бо це людину вбиває.

— А я думала, самооблуда людину вивищує, — сказала тітка Віра.

— Це одне і те ж, — різко сказав він. — Це, тьотю, одне і те ж!

— Але який зв’язок між самооблудою і цими подарунками?

— Я боюся відірватися від свого кореня, — тихо сказав Станіслав. — Вам це, може, не зовсім зрозуміло, бо це може зрозуміти тільки той, хто покинув рідний дім, а іншого не знайшов.

14

Увечері він вибрався на гостину до Миколи. За обідом вони знову зібралися всі разом; тітки були мирні й добродушні; Станіслав жартував; тітки щось розповідали, перебиваючи одна одну — всі ці історії він давно знав і не раз їх прослуховував; сонце просвічувало кімнату, стяга падала на стіл із розставленими стравами, і салат од того ставав яскраво-ясно-зеленим, а помідори вдвічі червоніші, порцеляна лискотіла, як і метал виделок та ножів, ложок та ложечок; очі від яскравого світла в тіток стали прозорими, ніби вода із мілким дном, вони виглядали молодшими і ніби зміненими; всі зробилися повільні в рухах, хоч вуста в тієї чи іншої, коли говорила, рухалися пришвидшено; і йому раптом здалося, що за їхніми спинами, в сутінних кутках, позастигали, вийшовши із глибини часу, тіні тих, кого вони згадували. Станіслав подумав, що коли б зійшлися в цій кімнаті живі й неживі пожильці дому, ті, котрі вважали його своїм рідним, ті, яких вони ще знали і яких позабували, — було б їх так багато, що заповнили б простір кімнати цілком. Але тіні в цьому світі займають місця зовсім небагато, і не завжди вони повторюють людську постать, часом така тінь уміщується у відбитку стільця, столу, супниці, тарілки, вази чи покладених у неї плодів, рами вікна, і всі вони, тіні речей та людей, вбирають у себе дух забутих предків, які ніколи не покидатимуть цих стін, поки ті не зруйнуються і поки не покине їх останній пожилець. І Станіславу було добре від того, що відчував їхню присутність, адже саме завдяки цьому в ньому вкотре вже за день почала витворюватися музика, наразі ясна і дзеньчиста, яка розповідала про освітлені сонцем озерця з мілкою водою, про мішанку барв, про виголос мови, коли слова раптом провисають у тиші і примушують на мить завмерти людину, про погідний рух рук, коли в одній виделка, а в другій ніж, про несподівано червоний полиск вина, коли ллється у кришталевий келих, про білу викохану руку, що тримає пляшку, і про сяйво білого манжета, про срібне волосся, що його просвічує проміння і яке починає грати від того іскрами, — все це було знаком миру, що їх навідав та об’єднав, і саме від того миру й починала сочитися, ніби вода із джерела, його сьогоднішня музика. Тітки, здається, нутром відчули, що йому потрібно, були ґречні одна з одною і коректні, але ніби перестали бути живими, а отже, неоднозначними, і самі поступово переходячи в тіні, а може, й ставали ними, а він їх чи згадав, чи придумав в урочу мить, бувши важко втомленим і на мент приплющивши очі. Знав, що колись так і станеться, може, й невдовзі, — куди ж дінеться від своєї самоти й неприкаяності, як лікуватиме власну невпевненість та вичерпаність, адже з ними себе самотнім ніколи не відчував, бо вони завжди були в русі й колотнечі, у неспокої й клопотах, у пристрастях, хоч які дрібні були, і взаємоз’їдливості. То бридня й брехня, що славетна людина не знає самотності й невпевненості, вони тим глибші, чим людина славетніша, якщо не перетворить себе в ляльку, оту пласмасову подобу людини, що вміє кивати головою й рухати руками та ногами. Надходить час, і людина чує в душі стогін, і їй стає тоскно й печально відчувати тлінність і мінливість світу, а в ньому передусім себе. Тож там, за столом, йому на мить здалося, що цей приїзд до тіток фата-морганний, а насправді сидить він сам, а на інших стільцях порозсідалися кістяки, і ці кістяки ґречно розмовляють і чемно одне одного припрошують, а ще чемніше всміхаються, коли можуть усміхатися черепи. Дрож пройшов по його тілі, і усі позамовкали й повернули очі до нього і німо та здивовано на нього подивилися — тиша постала за столом, всі зачаровано позавмирали.

— Щось сталося? — спитала розважно тітка Настя.

— Не звертайте уваги, — всміхнувся він. — Це в мене зараз буває: дрож у тілі.

— Тобі треба більше відпочивати, — сказала тітка Марія.

— А чого я до вас приїхав?

— Ну, два дні, — сказала тітка Віра, — що це за приїзд і що за відпочинок?

— Для мене досить, — мовив…

Біля хвіртки озирнувся: тітки стояли на ґанку всі семеро, скупчившись.

— Не загулюйся пізно, — гукнула тітка Настуся, — бо тепер розвелося босоти.

— Хай тебе Микола проведе, — сказала тітка Ольга.

Вулиця була безлюдна.