Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

я підпалив своєю австрійською запальничкою, коли хотів розважити дітей-арнюїв. Звичайно ж, я сильніший за Туромбо. І я доведу це, хай навіть моє серце лусне, хай воно зупиниться і я помру. Мене це вже не турбувало. Я дуже хотів зробити добро арнюям, коли прийшов до них і побачив, у якому вони горі. Але замість допомогти їм, я нерозважливо спрямував усю могуть своєї сліпої волі та амбіцій супроти жаб. Я прийшов до арнюїв у ореолі світла, чи принаймні так мені здавалося, а пішов звідти, закутаний у сутінь і темряву, принижений, і, може, було б краще для мене, якби я піддався своєму першому пориву в перші хвилини зустрічі з арнюями, коли молода жінка залилася слізьми, і я подумав, чи не ліпше мені викинути рушницю, зректися своєї лютості, повернутись у пустелю й блукати там, аж поки я стану гідний знову спілкуватися з людьми. Моє прагнення зробити там добро було правдиве й сильне, адже я щиро прихилився до арнюїв, а надто до старої, одноокої Віллатале, але те прагнення було мов брижі на воді порівняно з бажанням, яке опанувало мене тепер у царській ложі поруч із напівдикунським царем у коротких штанях та в пурпуровому оксамитовому капелюсі. Я згорав від прагнення щось зробити, і я тепер знав, що саме я можу зробити. І хай ці варірі, з їхніми нічними мерцями та паскудною вдачею, мені байдужісінькі, хай вони гірші за синів Содома й Гоморри разом узятих, я все ж таки не міг пропустити цієї нагоди зробити щось путнє, вчинити подвиг. Вплести доречний стібок у візерунок своєї долі, поки не пізно. Тому я в душі радів, що Туромбо такий слабкодухий. Хай він краще наперед зневіриться, думав я. Він ще навіть не доторкнувся до Мумми, як уже підсвідомо признався, що йому не пощастить зрушити її з місця. А я саме цього й хотів. Вона моя! Незабаром я скажу цареві: «Я підніму її, величносте. Дозвольте мені вийти на арену». Але поки що я мовчав, бо Туромбо саме підступав до богині ззаду. Він охопив її своїми товстими руками за черево, присів і напружився, щоб підняти її. Ось біля Мумминого стегна з’явилося його обличчя. Воно виражало готовність до надлюдського зусилля, на ньому відбивався страх і біль, так ніби Мумма мала ось-ось упасти й роздушити його своєю вагою. І вона таки заворушилась у його обіймах. Лелече гніздо її дерев’яних кіс хиталося й коливалось, мов морський обрій перед очима, коли у шторм стоїш на носі корабля. Це порівняння спало мені на думку, коли те погойдування відбилось у моєму шлунку. Туромбо смикався вгору, як смикається людина, що пробує вирвати з корінням старе дерево. Трудився він на совість, та хоч йому й пощастило похитнути стару дівку, відірвати її від землі він не зміг.

Публіка почала кепкувати з Туромбо, коли він нарешті визнав, що ця робота йому над силу. Він просто не міг подужати її. А я радів з його невдачі. Мені дуже прикро в цьому признатися, але від правди нікуди не дінешся – я таки радів. «Ти справді дужий, чоловіче, – думав я, – але в цьому разі я дужчий за тебе. Тут не йдеться про нас особисто. Просто так захотіла доля. Як і у випадку з Ітело. Ця робота для мене. Готуйся піддатися, Муммо! Готуйся поступитись! Бо до тебе зараз візьметься Гендерсон! Хай-но мені тільки дозволять обхопити цю гладуху руками, і з Божою поміччю…»

Я сказав Дафу:

– Мені шкода, що він так її й не підняв. Мабуть, для нього це занадто.

– О, відразу було очевидно, що він зазнає невдачі, – відповів Дафу. – Я в цьому не сумнівався.

І тоді я заговорив з похмурою переконливістю – таким похмурим можу бути лише я:

– Величносте… – Я був збуджений неймовірно. Мене аж роздимало від напливу бурхливих почуттів, до горла підступала нудота і кров струменіла в моїх жилах якось по-дивному – вона й вирувала, і водночас ніби застигла. Вона лоскотала мені під шкірою обличчя, а особливо в носі й, здавалося, ось-ось прорве оболонку судин і бризне цівкою. Я відчував таку муку, ніби на голові в мене палахкотів газовий факел. – Пане царю… Величносте… Я хочу попросити у вас… Дозвольте мені. Я повинен!

Якщо цар мені й відповів, я однаково не міг почути його слів, бо в ту мить уся моя увага була прикута до одного обличчя – воно ніби ширяло в сухому, гарячому повітрі ліворуч від мене й було глухе до сердитих вигуків натовпу, спрямованих проти Туромбо. Те обличчя прикипіло поглядом до мене, тому світ для нього перестав існувати. То було обличчя слідчого, чоловіка, з яким я мав справу минулої ночі і якого Дафу назвав Бунамом. І яке то було обличчя! Позначене печаттю зморшкуватого й одвічного людського досвіду, воно випромінювало жаский і пильний погляд. Я відчував на відстані, як пульсувала кров у його судинах. О, святий Боже! Той чолов’яга, незламний і невблаганний, промовляв до мене очима. Борозенками на своїх щоках, насупленими бровами й роздутими венами передавав він мені послання. І я знав, що він каже. Німа мова людей, до якої моя потайна від природи душа дослухалася постійно, тепер зазвучала для мене чітко й виразно. Його слова лунали в моїй душі. О, які то були слова! Перші з них пролунали гостро й суворо: «Ти – маріонетка!» Я був приголомшений, почувши це. Але щось у тих двох словах таки було. Вони несли в собі якусь істину. І я відчував, що я мушу, що я зобов’язаний слухати. «І все ж таки ти – людина. Слухай і затям, що я тобі скажу, гладкий бевзю! Ти сліпий. Людина ступає по випадкових слідах, проте не може змінити свою долю. І ти не розслаблюйся, а підсиль і вияви те, що в тобі закладено. В цьому твоя єдина надія – вияви свою справжню суть! А якщо тобі судилося зазнати поразки, жалюгідний розтелепо, якщо ти впадеш непритомний у калюжу власної крові, не усвідомлюючи природи, чий дар ти зрадив, світ не забариться відкликати назад те, що він так невдало випустив у життя. Кожна характерна риса в людині – це імпульс сутності речей, сутності одвічної і незмінної. Рано чи пізно мета з’являється, хоча для тебе вона, можливо й не з’явиться». Голос не затих, не пропав, він просто замовк, коли сказав те,