Читати книгу - "Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська"

– Доброго ранку, Васю! − вітається Арід, підходячи ближче й опускаючись колінами на лежанку поряд зі мною.

Ох. І от як тут не ніяковіти? І як не дивитись? Ці крапельки води на смаглявій шкірі. Цей бадьорий і дуже піднесений... настрій перед моїми очима…

– Доброго ранку, – видаю, заплющуючи очі.

− Досі соромишся? – явно посміхаючись, цікавиться мій перший сексуальний партнер.

– Так. Це погано? − зітхаю з досадою.

– Ні. Це дуже… мило, – повідомляє мені Арід. І я раптово відчуваю його руку у себе на животі. Мене обдає внутрішнім жаром, який майже відразу ж зміщується вниз живота і туди, де все ще болісно чутливе після вчорашнього. Болить, до речі, набагато менше, ніж я побоювалася.

Мої очі розкриваються буквально миттєво. А руки хапаються за його зап'ястя, намагаючись зупинити.

− Що ти робиш? Я не можу зараз... я ... мені вставати треба, − випалюю на одному диханні, вирішивши, що він хоче продовжити наш інтим.

− Спочатку я переконаюся, що з тобою все гаразд, а потім вставай, скільки хочеш, − суворо заперечує Арід і другою долонею накриває моє сонячне сплетіння, притискаючи мене назад до лежанки. – Нам сьогодні доведеться багато йти. Не хочу, щоб тобі стало погано. Розслабся і полеж спокійно.

Доводиться слухатись. Все-таки незаперечний сенс у його словах є. І я завмираю під гарячими долонями, від яких по моєму тілу хвилями розходиться цілюще тепло. Смачне таке. Воно вщент змиває всі неприємні відчуття.

Дивно. Я енергію Аріда, здається, почала відчувати якось по-іншому. Одночасно й гостріше, і як щось… майже рідне. Звикла вже, напевно.

Відпускає мене Арід десь хвилин за п'ять, чи десять. Я навіть задрімати трохи встигаю, пригрівшись і розслабившись, як він і велів. А будить мене його поцілунок.

− Вставай, соню, − шепоче мені в губи куард, дарує ще один палкий поцілунок, і лише після цього відсувається, окидаючи мене вельми відвертим гарячим поглядом. Щулиться задумливо: – Хоча… ми можемо трохи й затриматись.

– Ні-ні, я встаю, – підриваюсь я з лежанки.

Я б може і не проти була зараз знову опинитися в його обіймах, але природа бере своє і щосили кличе... в кущі. Та й змити кров з рештою слідів нашого інтиму вже нарешті хочеться.

Так що під сповнений розуміння смішок куарда, я спішно несуся в потрібному напрямку, наплювавши навіть на свою наготу. Чого він там не бачив? Потім одягнуся.

Збиратися разом в дорогу після спільної ночі виявляється досить бентежним. Я знову й знову ловлю себе на тому, що поглядаю на Аріда, мимоволі згадуючи те, що він творив зі мною, згадуючи його ласки, те як палало моє тіло в цих умілих руках. І так, я мимоволі фантазую, що буде наступної ночі. Адже ми тільки завтра вийдемо з аномальної зони. Отже, сьогодні знову ночуватимемо десь на природі лише вдвох. І це так... привабливо.

А він у відповідь теж поглядає на мене, лукаво жмурячись і навіть не думаючи ховати, наскільки задоволений і ситуацією, і моїми фантазіями. Куард, що з нього візьмеш.

Моєї крові на його сорочці виявилося не так вже й багато, тож з черговим пранням я справляюся досить швидко, як і Арід із сушінням. Снідаємо ми рештками вчорашнього зайця. А потім разом дуже злагоджено збираємо свої речі в сумку і вирушаємо в дорогу.

І знову я себе ловлю на тому, що мені трохи сумно йти з місця нашої стоянки. Мені, звісно, дуже хочеться скоріше побачитися з сестрою, і повернутися в цивілізацію теж кортить. Але романтика минулої ночі, цього місця… того, що сталося між нами, все це щось незворотно змінило в мені. І чоловік, що крокує поруч, чомусь більше не сприймається, як загроза моїй свободі та моїм планам.

Все частіше я ловлю себе на тому, що дивлюся на нього і думаю про те, що мені вже далеко не так сильно, як раніше, хочеться повернутися до рідного світу. І часом навіть майорить думка, що може не варто так уже поспішати з цим рішенням. Зрештою, у цьому світі назавжди залишається моя єдина рідна людина – Соля. Може й мені варто пошукати тут собі місце?

От побуду трохи у цьому Занагарі, вивчу всі можливі варіанти та перспективи, тоді й визначусь із подальшими діями. А поки чому б і не взяти від цього світу все, що можу? І я не тільки близькість з одним конкретним куардом маю на увазі.

Вирішивши так, я несподівано для себе відчуваю справжнісіньке полегшення, але розбиратися, до чого воно відноситься, навіть не намагаюся. Бо настрій з самого ранку напрочуд добрий і псувати його зайвою рефлексією зовсім не хочеться. Потім у собі покопаюся.

Перші кілька годин нашого шляху краєвиди навколо майже не змінюються. Невисокі, пологі та кам'янисті червоні пагорби. Все ті ж дерева, що нагадують суміш сосни з лохом, кущі.

Я знову починаю розпитувати свого супутника про цей світ, цього разу зосередивши увагу саме на Занагарі. Цікавлюсь звичаями, законами та реаліями життя підданих цієї імперії. З одного боку, там моя сестра тепер живе, а з іншого… просто цікаво мені. От і все. Більше нічого.

Так і йдемо. Він розповідає, я слухаю та запитую.

Але скоро перед нами розстилається величезна рівнина, і я починаю розрізняти далеко попереду незвичайні гігантські громади. Арід впевнено крокує в їхньому напрямку, мені ж нічого не залишається, як слідувати за ним. Тільки... Чомусь мене напружує те, що я бачу.

Спочатку мені навіть здається, що це знову якісь летючі острови, але ще за годину, коли вони вже стають до нас ближчими, я розумію, що це такі скелі. Дивні скелі. Дуже дивні. Найбільше їх можна порівняти хіба що з тими, що я бачила на фотографіях червоного каньйону в Ейлаті, але мені важко судити, адже побувати там мені не довелося.

Краєвид насправді дуже красивий. Химерне явище місцевої природи виглядає, як фантазія якогось сюрреаліста, ще й мерехтить дивно здалеку. І я вже збираюся запитати свого супутника, в чому причина, але помічаю, що Арід незвично напружений і постійно ніби прислухається до чогось.