Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

    — Може ти, врешті, поясниш мені, що це, в біса, було? Чому ти прикидався мертвим? А головне, чому мене не попередив? Я мало з розуму не зійшла, коли дізналась про твою загибель!

    Я сиділа на ліжку в позі лотос у своїй улюбленій піжамі з келихом вина й не приховувала своє роздратування. Ще б пак! Я тільки-но проревіла у ванні під душем хвилин п'ятнадцять, поки змогла хоч трохи приборкати нервову напругу. А от Андрій навпаки виглядав розслабленим та цілком задоволеним. Такий собі потішений котяра. Він розлігся у ліжку, підклавши собі під спину всі наші подушки. 

   — Вибач, Ірусь! Я дійсно не хотів цього. Чесно кажучи, була в мене надія, що ти про це не дізнаєшся. Ти ж переховувалась у селі, могла й не побачити всі ці новини. Ти ж ніколи не дивишся новини, нічим таким не цікавишся. Але сталося, як сталося.

   — Ти можеш мені нормально пояснити, а що ж, чорти б тебе забрали, сталося?

   Андрій пояснив, що чудом вижив під час нападу. Так сталося (геть випадково), що його машина помінялася місцями з машиною охорони. Аби забезпечити його безпеку та вивести на чисту воду й спіймати замовників, було прийнято рішення запустити дезінформацію про його смерть. Андрій весь цей час був під наглядом поліції на спецквартирі. У нього відібрали телефон і суворо заборонили звʼязуватись, з ким би там не було. Він дуже хотів мене попередити, але йому заборонили. Потрібно було, щоб усі повірили в його смерть. Тож ніхто не мав знати, що сталося насправді. Знала лише його мама (хто б сумнівався!), бо багато в чому саме  завдяки  її звʼязкам в силових структурах провели цю дуже успішну операцію.

   — Тож, чим все закінчилось? Якщо ти повернувся, значить все добре?

   — Так, все добре. Виконавці заарештовані. Чекають на суд.   

   — А замовники?

   — Не хвилюйся. Вони нам більше не загрожують. 

   — Їх теж заарештували?

   — Їх більше немає.

   — Тобто?

  — Тобто їх більше немає. І давай не будемо про це говорити. Ми, нарешті, можемо повернутися до нормально життя. Жити так, як жили раніше. Охорону я, звісно, трохи підсилю, щоб нічого подібного більше ніколи не сталося. Й знаєш що?

    Андрій сів на ліжку, забрав у мене з рук келих з вином, допив усе що там було одним ковтком і сказав:

    — Завтра ми їдемо в одне абсолютно казкове місце. Просто уяви собі — тепле море, шум прибою, власний пляжик, сонце сідає, а ми лежимо в гамаках й попиваємо… що захочеш, те й попиваємо, а потім вечеря зі свіженькими морепродуктами. Релакс! І ми тільки вдвох. Ну, і Валєра з Артемом. Куди ж без них.

    Я не відразу знаходжу, що відповісти. Андрій чекає на мою реакцію. Потім, мабуть, вирішує, що я не до кінця зрозуміла, й додає:

       — Ну, я винайняв для нас віллу на самому березі моря з власним виходом до води. Гадаю, ми заслужили на відпочинок. Ну, крихітко? Ти рада?

    Дуже!

~~~~~

    Місце дійсно виявилось дивовижним! У нас була шикарна вілла з невеличким басейном, в прохолодних водах якого можна було просто сидіти з келихом сангрії чи джин-тоніку, а ще невеличкий пляжик, відгороджений від загального пляжу камʼяною грядою, тож вийти на нього можна тільки з вілли. 

   Оскільки ми приїхали лише на декілька днів, ми вирішили не витрачати час на марно. В перший день ми майже не вилазили з води. Андрій вчив мене плавати. Це було дуже… бентежно. У міцних руках свого чоловіка та під пильним наглядом мого коханця та бодигард, я нічого не боялась. Не скажу, що навчилася плавати, але принаймні тепер можу триматися на воді та не впадаю у паніку як раніше.   

    Обідати та вечеряти ми вибирались у дуже автентичні та яскраві місцеві ресторанчики. А вночі, звісно, кохалися. І зранку. Андрій не міг насититись. З ним таке буває після довгої розлуки. Я знала, що скоро все прийде в норму. Але зараз мені було геть непереливки. Я почувалася жахливо. Кругом винною та якоюсь брудною чи що. Я не мала жодного уявлення, що мені робити далі. Попри все мене дико тягнуло до Артема. Ще й, як на лихо, він весь час поблизу.        

    Артем з Валерою розмістилася у кімнатах внизу біля входу. Вони майже весь час були поруч з нами. Звісно, трималися на відстані, один з одного боку, інший з іншого.

    Андрій був сама ніжність, не відходив від мене ні на крок. За будь-якої можливості обіймав та цілував, все намагався затягнути у спальню. А ще весь час запитував, чи не хочеться мені чогось — чого завгодно: кудись поїхати, щось купити і т.п. Замолював гріхи. Та й, певно, дійсно скучив.  А я… 

    Я боялась навіть дивитися на Артема при Андрію. Боялась, що мої погляди видадуть мене з головою. Хто б знав, яка це нестерпна мука, не мати змоги бути з тим, до кого одночасно рвуться твоє тіло й душа!

   Я намагалася не думати про нього, гнала геть згадки про насолоду, яку він дарував мені ще зовсім недавно. Моя солодка згуба! Мій персональний афродизіак! Кожен раз, коли наші очі зустрічаються хоча б на мить — це як гострим ножем по оголеному нерву. В моєму випадку — гострий біль впереміш з насолодою бачити його. А торкнутися до нього, навіть на секунду, смерті подібно.

   Поясніть мені хто-небудь, як так виходить, що чоловік, який щиро кохає тебе, турбується, як батько рідний, та й у ліжку творить справжні шаленства, аби тільки вдовольнити тебе, все одно програє чоловікові, який нічого такого не робить, але одним поглядом може збудити тебе, а одним дотиком змусити кінчити. Як?! Як, в біса, все це працює? Чому кожного разу, коли ми з Андрієм кохаємося, я уявляю, що поруч зі мною Артем? Я просто закриваю очі й… у своїй уяві віддаюся геть іншому чоловікові, не тому, хто насправді пестить мене зараз.