Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Це подарунок друга. Не  така річ, яку я хотів би проміняти на срібло.

Жіночка з розумінням усміхнулася, раптом трохи набравши певності.

— Ні, я знаю, що в цьому випадку йдеться про золото. Я б не образила вас, пропонуючи срібло.

— Золото? — недовірливо спитав я. Торкнувся маленької цяцьки у вусі. — За це?

— Звичайно, — полегшено згодилася вона, думаючи, що я хочу підбити ціну. — Бачу, зроблена вона якнайкраще. А клан Бутранів має таку репутацію. До того ж вона дуже рідкісна. Клан Бутранів відпускає рабів, але це нечасто трап­ляється. Це відомо навіть далеко від Чалседу. Якщо чоловік чи жінка носить татуювання Бутранів, ну то…

Небагато треба було, щоб втягти її у вчену розмову про чалседську работоргівлю, невільницьке татуювання і сережки визволенців. Невдовзі стало зрозуміло, що вона хотіла придбати сережку Барріча не для клієнта, а для себе. Мала предка, що визволився з рабства. Досі зберігала сережку визволенця, яку він отримав від своїх власників, як видимий знак того, що більше не є рабом. Лише така сережка, що належно відповідала б останньому клановому символу, витатуйованому на щоці невільника, давала змогу колишньому рабові вільно пересуватися Чалседом, не кажучи вже про те, щоб покинути країну. Якщо невільник завдавав клопотів, це легко можна було помітити за числом татуювань на його обличчі, прослідкувавши заодно, як він переходив із рук у руки. Така «лицева карта» свідчила, що невільник перейшов уже весь Чалсед, що він баламут і неслух, годиться хіба на галери та роботу в шахтах. Жінка попрохала мене зняти сережку і дати добре до неї придивитися. Звернула мою увагу на витонченість срібної сіточки довкола камінця — безсумнівно, сапфіру.

— Бачите, — пояснила вона, — раб мусить не лише здобути свободу, а й відслужити своєму власнику вартість такої сережки. Без цього його свобода — це тільки трохи довша прив’язь. Не може нікуди піти без того, щоб його затримали в першому ж місці перевірки, не може взяти роботи для вільного без письмової згоди свого колишнього власника. Колишній пан не відповідає більше за їжу чи притулок, але раб не має такої свободи від свого давнього власника.

Вона без вагання запропонувала мені три золоті монети. Це було більше, ніж плата за караван: я міг купити коня, і то доброго коня, та не лише приєднатися до каравану, а подорожувати з комфортом. Натомість я вийшов з її крамнички, доки вона не спробувала вмовити мене за вищу ціну. За мідяки я купив буханець грубого хліба і сів біля доків, щоб з’їсти його. Їв і міркував про багато важливих речей. Сережка, ймовірно, належала Баррічевій бабусі. Він згадував, що та була рабинею, але здобула свободу. Я намагався здогадатися, що означала для нього сережка, коли він давав її моєму батькові, і що вона означала для мого батька, коли він зберігав її. Чи знала це Пейшенс, коли передавала її мені?

Я тільки людина. Мене спокушала запропонована жіночкою платня золотом. Я подумав, що якби Барріч знав про мою ситуацію, то казав би мені продати сережку, бо моє життя та безпека дорожчі для нього, ніж ця підвіска зі срібла й сапфіру. Я міг придбати коня, верхи дістатися гір, знайти Веріті й покласти край постійній надокучливості його Скілл-наказу. Дошкуляв мені, мов свербіж у місці, яке не можеш почухати.

Я глянув на ріку і врешті постав перед лицем величезної подорожі попереду. Рушивши звідси, спершу мусив перетнути пустельну місцевість і дістатися Синього озера. Гадки не мав, як перебратися на той бік водойми. А там лісові шляхи, звиваючись, бігли передгір’ями до суворих земель Гірського королівства. У Гірському королівстві мені потрібна столиця, Джампі, де я мусив якось роздобути копію карти, якою користувався Веріті. Її було складено на основі старих записів із джампійської бібліотеки, можливо, оригінал і досі там. Лише ця карта зможе привести мене до Веріті, десь на невідомих землях за Гірським королівством. Мені потрібна кожна монета, кожна можливість, якою я міг би скористатися.

Та, попри все це, я вирішив залишити сережку. Не через те, що вона означала для Барріча, а через те, що вона означала для мене самого. Це був мій останній матеріальний зв’язок із моїм минулим, із тим, ким я був, із чоловіком, який мене виростив, навіть із батьком, що колись її носив. Напрочуд тяжко було змусити себе зробити те, що, як я знав, було мудрим. Я потягся вгору, розстебнув застібку, що тримала сережку у вусі. У мене все ще зосталися обрізки шовку з маскараду у Трейдфорді, тож я добре загорнув сережку в найменший із них і сховав у капшук при поясі. Крамарка надто нею зацікавилася і надто добре її розгледіла. Якби Регал вирішив мене розшукувати, то в описі фігурувала б і та сережка.

Потім я прогулювався вулицями, дослухався до людських розмов і намагався дізнатися все мені потрібне, не питаючи сам. Кружляв по ринковій площі, неквапом мандрував від одної ятки до іншої. Призначив собі на видатки щедру суму в чотири мідяки й витратив її на речі, що здавалися мені екзотичною розкішшю: торбинку трав для чаю, сушені фрукти, уламок дзеркала, казанок і кухлик. У кількох ятках із травами я питав про ельфійську кору, але чи то про неї не знали, чи то у Ферроу її називали якось інакше. Врешті сказав собі, що все гаразд, бо я й не збираюся робити щось таке, аби потребувати потім її відновлювальних сил. Сподівався, що це й справді так. Натомість із недовірою купив щось, зване насінням сонце­кльошу. Мене запевняли, що воно додає людині сил і дає змогу обходитися без сну, хоч якою змученою вона була б.

Я знайшов лахмітницю, яка за два чергові мідяки дозволила мені переглянути все у своєму візку. Трапився плащ, смердючий, але придатний до вжитку, а ще гетри, що обіцяли мені стільки ж свербіння, скільки й тепла. Решту обрізків жовтого шовку я обміняв на хустину. У супроводі численних ущипливих зауважень лахмітниця навчила мене, як пов’язати її на голові. Як і раніше, я зробив із плаща клунок для своїх речей, а тоді подався до різницької дільниці на сході міста.

Такого смороду, як там, я ще досі не нюхав. Одна загорода з тваринами за іншою, а тоді ще і ще, справжні гори гною, запах крові й тельбухів із бойні та гострий дух чинбарні. Наче цього нападу на мій ніс було замало, все довкола повнилося ревом худоби, кувіканням гараґарів, дзижчанням мух і криками людей, що переганяли тварин з одної загорожі до іншої або тягли їх на заріз. Хоч як намагався, я не міг закритися від сліпої туги і страху тварин. Не мали ясного знання, що їх чекає, але запах свіжої крові та крики інших звірів будили в них панічний жах, рівний тому, який я пережив колись, простягшись на кам’яній долівці підземелля. А все-таки я мусив залишатися в цьому місці, бо тут каравани закінчували свою дорогу, а деякі інші починали її. Люди, що привезли сюди худобу на продаж, найімовірніше, рушатимуть назад. Більшість із них купуватиме