Читати книгу - "Додому"

Він сів навпроти Франчески, як вони колись казали «по-турецьки», але пам’ятав, як Міккі сказав йому, що, можливо, тепер це зветься «схрестивши ноги». Не треба бути майстром дедукції, щоб побачити, що Франческа була засмучена. Вона досі плакала. Її очі почервоніли й припухли.

— Вона не каже мені, що трапилося, — промовив Кларк.

Франческа міцно заплющила очі. Майрон знову глянув на Кларка.

— Можеш залишити нас на хвилину?

— Франческо! — Кларк звернувся до дівчини.

Із заплющеними очима вона кивнула, щоб він ішов.

— Я буду в кафе в Лернер-Голл, — сказав Кларк.

Кларк закинув свій рюкзак на праве плече і почовгав геть. Франческа нарешті розплющила очі. Коли він був досить далеко, Майрон сказав:

— Ти мусиш розказати мені правду.

— Я не можу, — вона похитала головою.

— Це ламає тебе. Це ламає твого брата. Я все одно дізнаюся. Тож дозволь мені допомогти. Ми досі можемо все виправити.

Дівчина саркастично пхинькнула й знову розплакалася. Студенти навколо поглянули на неї, занепокоївшись. Майрон намагався всміхнутися їм, але уявив, що це має такий вигляд, ніби старший чоловік розриває взаємини з молодою дівчиною, або, сподівався він, ніби вчитель розповідає студентові погані новини.

— Я щойно розмовляв з містером Діксоном, — почав Майрон.

— Що? — вона зніяковіло підвела на нього очі.

— Вашим учителем п’ятого класу.

— Я знаю, хто це, але навіщо?…

Франческа замовкла.

— Розкажи мені, що сталося, — попросив Майрон.

— Я не розумію. Що сказав містер Діксон?

— Він славний чоловік. Він не хотів підривати будь-чию довіру.

— Що він сказав? — повторила Франческа.

— Твої батьки мали проблеми в шлюбі, — відповів Майрон. — Ти говорила з ним про це.

Дівчина висмикнула із землі травинку. На її обличчі було ластовиння. «Господи, — подумав Майрон, — вона була така молода на вигляд». Він майже бачив її в тому класі, налякану п’ятикласницю, стурбовану тим, що весь її світ розвалюється.

— Франческо?

Вона глянула на нього.

— Твій батько знайшов повідомлення на телефоні твоєї мами, так?

Її обличчя зблідло.

— Франческо!

— Будь ласка, не кажіть Кларку.

— Я нікому не скажу.

— Я не знала, добре? Я не знала допоки… — вона похитала головою. — Кларк ніколи не пробачить мені.

Майрон посунувся так, що вони опинились обличчям до обличчя. З вікна гуртожитку заревіла музика. Пісня почалася з того, що вокаліст дав нам знати: колись йому було сім років. За кілька секунд йому було вже одинадцять.

«Так, — подумав Майрон, спостерігаючи за цією дівчиною, — я розумію».

— Розкажи мені, що сталося, Франческо. Будь ласка.

Вона не відповіла.

— Твій батько знайшов повідомлення, — повторив Майрон, намагаючись виманити з неї розповідь. — Ти була вдома, коли це сталося?

Вона похитала головою.

— Я прийшла через кілька хвилин.

Мовчання.

— Твій брат був удома?

— Ні. Він був у дитячій спортзалі. По понеділках він ходив туди на заняття.

— Гаразд, — сказав Майрон. — Отже, ти прийшла додому. Ти повернулася зі школи?

Франческа кивнула.

— Твої батьки билися?

Вона знову міцно заплющила очі.

— Я ніколи його таким не бачила.

— Тобто свого батька?

Вона знову кивнула.

— Вони були на кухні. Тато тримав щось у руці. Мені не видно було що. Він кричав на маму. Вона затулила вуха і нахилилася. Вони навіть не помітили, що я вдома.

Майрон намагався уявити сцену. Десятирічна Франческа відчиняє двері. Вона чує, як Гантер верещить на зіщулену Ненсі на кухні.

— Що ти зробила?

— Я заховалася, — сказала вона.

— Де?

— За диваном у вітальні.

— Гаразд. Що трапилося потім?

— Тато… Він ударив маму.

Їх оточувало життя студмістечка. Студенти сміялись і прогулювалися по території. Двоє хлопців без сорочок кидали фризбі. Гавкав собака.

— Мій тато не пив багато, тому що коли він міг хильнути зайвого, — Франческа знову заплющила очі, — це було жахливо. Я бачила його п’яним, мабуть, рази три або чотири. Все. Це завжди було погано. Але не настільки.

— То що сталося потім, Франческо?

— Мама називала його жахливими словами. Вона вибігла в гараж і сіла в свою машину. Тато…

Вона знову замовкла.

— Тато що?

— Тато побіг за нею, — сказала вона. Тепер вона говорила повільно, виважено. — Та перше ніж це зробити, він поклав те, що тримав у руці.

Їхні погляди зустрілися.

— Що він поклав? — запитав Майрон.

— Пістолет.

Майрон відчув, як по спині перебіг холод.

— Він вибіг за нею, а я встала. Вийшла з-за дивана.

Очі Франчески тепер були широко розплющені. Вона знову повернулася в той будинок.

— Я рушила до кухні. Пістолет лежав там. На кухонному столі. Я тремтіла, просто дивлячись на нього. Я не знала, що робити. Тато був такий сердитий. Він був п’яний. Я не могла просто залишити пістолет там.

— Що ти зробила, Франческо?

— Будь ласка, — попросила вона. — Я досі не знала. Ви мусите мені повірити. Вони брехали мені всі ці роки. Я не знала, поки Патрік не повернувся додому.

— Усе гаразд, — сказав Майрон. Він поклав руки їй на плечі. — Франческо, що ти зробила, коли побачила пістолет?

— Я злякалася, що тато скористається ним, — сльози котилися по її щоці. — Тож, я взяла його. Я сховала пістолет нагорі в своїй кімнаті.

— А потім? — запитав Майрон.

— Згодом Патрік його знайшов.

Розділ 33

Я перевіз Брук через міст Дінґменс-Феррі.

Зорра залишився. Я й сам із цим впораюсь. У нього є справи, до яких слід узятися.

Я зиркнув на свою двоюрідну сестру. Вона дивилася просто перед собою. Пам’ятаю сімейний відпочинок, коли ми обоє були підлітками. Ми були в маєтку нашого діда на Фішер-Айленд. Фішер-Айленд має дев’ять миль завдовжки й одну милю завширшки. Він розташовується біля узбережжя штату Коннектикут, але формально є частиною Нью-Йорка. Ви, мабуть, там не були. Це місце не надто гостинне до незнайомців.

Одного вечора ми з Брук обкурилися й напилися на пляжі. Я рідко курив. Майрон цього не схвалює, і є небагато людей, яким я довіряю настільки, щоб добровільно втратити перед ними контроль. У якийсь момент Брук запропонувала влаштувати нічну прогулянку на каное.

Так ми й вчинили.

Тоді було вже пізно, мабуть, майже північ. Ми веслували, а потім попливли за течією. Ми обоє вляглися горілиць. Ми говорили про життя. Навіть зараз я можу пригадати кожнісіньке слово. Я розглядав небо. Зірки світили якнайяскравіше.

Було надзвичайно чудово це споглядати.

Я не знаю, чи тому, що ми були під кайфом, чи тому, що захопилися розмовою, чи, можливо, краса неба загіпнотизувала нас. Аж раптом ми почули гуркіт. Ми підвелись і побачили, що пором, який того дня виконував свій останній рейс, прямував простісінько на нас. Пором великий — досить великий,