Читати книгу - "Затьмарення, Філіп Кіндред Дік"

— Скільки за годину? — повторив запитання Генк, а тоді потягнувся за телефоном.— Краще подзвоню в бухгалтерію.

Фред не відказав нічого. Опустивши очі, він чекав. «Можливо, Донна зможе мені допомогти, — думав він. — Донна, будь ласка, допоможи мені зараз!»

— Не думаю, що тобі вдасться дістатися гір, — мовив Генк. — Навіть якщо хтось тебе повезе.

— Ні.

— Куди ти хочеш?

— Дозволь мені посидіти й подумати.

— У федеральну клініку?

— Ні.

Деякий час вони просто сиділи.

Фред розмірковував над тим, що означало оте «не мав би».

— Може, тобі поїхати до Донни Готорн? — запропонував Генк.— З усієї інформації, яку я маю від тебе й решти, мені відомо, що ви з нею близькі.

— Так, — кивнув Фред. — Близькі.

Після цього він підвів погляд і запитав:

— Звідки ти знаєш?

— Методом виключення, — відповів Генк. — Мені відомо, ким ти не е, а кількість осіб у твоїй групі далека від нескінченності — насправді група дуже маленька. Ми думали, вони виведуть нас на щабель вище, і, можливо, Берріс нам допоможе. Ми з тобою багато розмовляли. Я ще давно це вирахував. Вирахував, що ти — Арктор.

— Я — хто? — перепитав Фред, витріщившись на шифрувальний костюм навпроти себе, який був Генком. — Я — Боб Арктор?

Він не міг у це повірити. Для нього це прозвучало як нісенітниця. Це жодним чином не поєднувалося з тим, що він говорив чи думав, — це був абсурд.

— Не переймайся, — сказав Генк. — Який у Донни номер?

— Вона, мабуть, на роботі. — Голос Фреда тремтів. — У крамниці парфумів. Номер...

Він не міг заспокоїти свій голос і не міг пригадати номер. «Чорта з два я Арктор, — сказав Фред сам до себе. — Я не Боб Арктор. Але хто я? Може, я...»

— Дістаньте мені робочий номер Донни Готорн,— швидко проказав у слухавку Генк. — Ось, — мовив він, простягнувши телефон Фреду. — Я з’єднаю тебе з нею. Або ні, краще ні. Я попрошу її тебе забрати — скажи де? Ми відвеземо й висадимо тебе там; ти не можеш зустрітися з нею тут. Де тобі зручно? Де ви зазвичай зустрічаєтесь?

— Відвезіть мене до її будинку, — сказав Фред. — Я знаю, як увійти.

— Я скажу їй, що ти там і що тебе ламає. Просто скажу, що я твій знайомий і ти попросив мене їй зателефонувати.

— Чудово, — погодився Фред. — Я це ціную. Дякую, чувак.

Генк кивнув і почав набирати зовнішній номер. Фреду здалося, що кожну наступну цифру Генк набирає дедалі повільніше і що це триватиме вічність, він заплющив очі, дихаючи і думаючи: «Ого. Мене справді накрило».

«Так, справді, — погодився зі своєю думкою Фред. — Вставлений, обдовбаний, кінчений, вгашений і йобнутий. Повністю йобнутий». Йому закортіло засміятися.

— Ми відвеземо тебе до неї... — почав Генк, а тоді заговорив у слухавку: — Гей, Донно, це друг Боба, ти ж його знаєш? Гей, чуєш, йому погано, я тебе не розводжу. Гей, він...

«Я це ціную, — мовили два голоси в голові Фреда в унісон, доки він слухав, як його друг розказував усе Донні. — І не забудь сказати їй, щоб вона щось мені привезла; мене справді кумарить. Вона може щось для мене намутити, чи як? Може, вона мене накурить, як зазвичай?»

Він простягнув руку, щоб доторкнутися до Генка, але не зміг; його рука зависла в порожнечі й опустилась.

— Колись я тобі віддячу,— пообіцяв Фред Генку, коли той поклав слухавку.

— Просто посидь, доки не приготують машину. Я зараз викличу.

Генк знову зателефонував. Цього разу він сказав:

— Автопарк? Мені потрібна машина без розпізнавальних знаків і офіцер у цивільному. Що у вас є?

Усередині шифрувальних костюмів, усередині розмитих плям, кожен із них заплющив очі в очікуванні.

— Можливо, мені доведеться відвезти тебе до лікарні, — мовив Генк. — Тобі дуже погано. Можливо, Джим Берріс тебе отруїв. Насправді ми цікавилися Беррісом, а не тобою; сканування будинку першочергово призначалося для спостереження за ним. Ми сподівалися, що це приведе його сюди... і нам це вдалося.

Генк помовчав.

— Ось чому я добре знаю, що його плівки й решта матеріалів фальшиві. Лабораторія це підтвердить. Однак Берріс замішаний у чомусь серйозному. Серйозному й божевільному, і це пов’язане зі зброєю.

— То хто тоді я? — зненацька голосно викрикнув Фред.

— Ми мусили дістатися до Джима Берріса й підставили його.

— Виблядки, — проказав Фред.

— Ось як ми все облаштували. Берріс, — якщо він і справді той, за кого себе видає,— поступово почав дедалі більше підозрювати, що ти поліцейський агент під прикриттям, котрий збирається його притиснути або використати, щоб піднятися на наступний щабель. Тому він...

Задзвонив телефон.

— Добре, — сказав через деякий час Генк. — Просто посидь тут, Бобе. Бобе, Фреде, яка різниця. Почувайся як удома — ми зловили падлюку, й він ще той... як ти там нас щойно назвав? Ти ж знаєш, що це того варте. Чи не так? Щоб упіймати його! Хоч що б він там робив!

— Звісно, варте, — відказав Фред автоматично, ледве говорячи.

Так вони й сиділи.

Дорогою до «Нью-Пас» Донна з’їхала з шосе в тому місці, де під ними простягнися вогні міста. Але біль уже охопив його; вона це бачила, і часу лишалося небагато. Вона просто хотіла ще трохи побути з ним. Що ж, вона чекала надто довго. По його щоках текли сльози, його нудило, і він почав блювати.

— Посидимо кілька хвилин, — сказала вона, ведучи його крізь кущі та бур’яни піщаним ґрунтом поміж банками з-під пива та іншого сміття. — Я...

— У тебе є люлька з гашишем? — спромігся вимовити він.

— Так, — відповіла вона. Вони мали бути достатньо далеко від дороги, щоб не потрапити на очі поліції. Або принаймні достатньо далеко, щоб мати змогу скинути люльку, якщо їм трапиться офіцер. Вона помітить поліцейський автомобіль, що, аби не злякати їх, зупиниться із вимкненими фарами віддалік, тож офіцер ітиме до них пішки. Часу вистачить.

«На це часу вистачить, — подумала вона. — Достатньо часу, щоб вберегтися від закону. Але для Боба Арктора часу не лишилося. Його час — принаймні якщо рахувати за людськими мірками — уже