Читати книгу - "Іствікські відьми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це буде нелегко, — сказала Александра, — знайти няньку на вечір неділі. Їм треба вставати рано до школи, тому вони лишаються вдома й дивляться Арчі Банкера.
У своєму безпрецедентному опорі вона відчула обурення, озлоблення, посаджене Джейн Смарт, але ріст якого зараз уже живився її власною кров’ю.
— А, та ну. Твої дітлахи вже здорові, от для чого їм нянька?
— Я не можу лишити Марсі з трьома меншенькими, вони не визнають її авторитету. А ще, може, їй захочеться поїхати до друзів, і я не хочу забирати в неї можливість зробити це; несправедливо перекладати свою відповідальність на дитину.
— А якої статі друзі твоєї малої?
— Не твоє діло. Подруги, скоріше всього.
— Господи, не гарчи на мене, це ж не я наробив тобі тих малих байстрюків.
— Вони не байстрюки, Дерріле. І я дійсно занедбала їх.
Цікаво, але він, здається, не проти, що вона огризається, чого раніше не робила: може, це і є шлях до його серця.
— Хто б казав, — м’яко відповів він, — що значить занедбала? Якби моя мати занедбала мене ще трошки більше, то був би з мене парубок хоч куди.
— Ти нормальний парубок.
Здалося, ніби це витиснули з неї, одначе їй сподобалось, що він напружився пошукати запевнення.
— Ну, красно, мать його, дякую, — відповів він із тремтячою грубістю. — Побачимося, як приїдеш.
— От тільки не треба ображатися.
— Хто ображається? Дають — бери. Неділя, десь о сьомій. Одяг неформальний.
Вона подумала, чого це наступна неділя має бути для нього депресивною. Глянула на кухонний календар. Цифри в ньому перепліталися з ліліями.
Великодній вечір видався по-весняному теплим, з південним вітром, що протягував місяць задом наперед крізь дикі, бліді хмари. Приплив залишив по собі срібні калюжки на гатці. Між камінням почали прокльовуватись молоді болотні трави; фари Александриної машини гойдали тіні між валунами й на переплетених деревами воротах. Під’їзд проходив там, де колись гніздилися чаплі, а нині лежав здутий купол тенісного корту, пожмаканий і ствердлий, як потік лави; затим машина рушила вгору, огинаючи облямовану безносими статуями алею. Коли попереду забовванів величний силует будинку — у всіх вікнах світилося, — її серце по-святковому затріпотіло; завжди, приїжджаючи сюди, вдень чи вночі, вона очікувала зустріти когось важливого, хто був, як усвідомлювала вона, нею самою, нею без прикрас і обмежень, пробаченою й голою, стоячи прямо, з ідеальною вагою й відкритою до будь-якої чемної пропозиції: прекрасна незнайомка, її потаємне «я». Вся втома наступного дня не спроможна позбавити її того піднесеного передчуття, що здіймав у ній маєток Леноксів. Усі турботи випаровувалися вже в холі, де її вітали сірчані запахи, а те, що на взір видавалося підставкою для парасоль зі слонової ноги, тримаючи жмут старомодних ручок і набалдашників, з другого погляду перетворювалось на монолітне пофарбоване литво, аж до крихітної кнопки, що тримала парасолю складеною, — ще одна підробка під витвір мистецтва.
Фідель узяв її куртку — чоловічу вітрівку на замку. Чоловічий одяг дедалі більше видавався Александрі зручним; спершу вона почала купувати їхнє взуття й рукавиці, далі — кордові й бавовняні штани, які не так стискали в талії, як жіночі слакси, а віднедавна — гарні, просторі, зручні куртки, у яких полюють і працюють чоловіки. Чому це їм має належати весь комфорт, поки ми мордуємо себе туфлями на шпильках і рештою тієї рабської моди, яку хочуть бачити на нас усілякі педики-садисти?
— Buenas noches, señora, — сказав Фідель. — Es muy agradable tenerla nuevamente en esta casa[75].
— Містер планував вечірівку гарно, — сказала з-позаду нього Ребекка. — О, такі велика зміна ходить.
Джейн та Зукі були вже в музичній залі, де повиставляли крісла з овальними спинками й потрісканим срібним оздобленням; Кріс Ґебріел сидів зсутулившись у кутку біля лампи, читаючи «Ролінг стоун». Решта кімнати освітлювалась свічками; у вкритих павутиною свічниках уздовж стіни стояли свічки всіх кольорів желейок, кожен мучений протягом вогник подвоєний дзеркалами. Аура від вогників була іншого, різкішого кольору: зелений в’їдався в помаранчеве світіння, але постійно відсахувався, як у в’язкій боротьбі незмішуваних хімікатів. Дерріл, вдягнений у старомодний двобортний смокінг (його чорний колір вицвів, ставши схожим на кіптяву й залишившись хіба на вилозі), підійшов і обдарував її своїм холодним поцілунком. Навіть слина на її щоці була холодна. Аура Джейн була злегка скаламучена злістю, а в Зукі — рожева й бадьора, як завжди. Всі вони, у своїх светрах і джинсових комбінезонах, вочевидь, вдягнулись не дуже відповідно до події.
Смокінг надавав Деррілу не такого строкатого й недолугого вигляду, як зазвичай. Він прочистив свою жаб’ячу горлянку й проголосив:
— То мо’ забацаємо концерт? Я тут обдумую певні ідеї й хочу почути ваш, дівчата, відгук. Першим номером у нас буде…
Він закляк на середині жесту, його гострі, маленькі, зеленкуваті зуби заблищали, вечірні окуляри такі маленькі, що здавалося, ніби його очі ув’язнила оправа з блідого пластику.
— …буґі на «A Nightingale Sang in Berkeley Square».
Загриміли маси нот, начебто грало більше ніж дві руки: ліва викладала глибокий, каламутний ритм, легкий, але темний, як грозовий вал, що насувається над верхівками дерев, а затим підключалася права, видаючи уривчасті, рвані фрази так, що лиш тоді виник мотив — мелодійна веселка. І вони вже побачили його — туманний англійський парк, перлове лондонське небо, танці щока до щоки, але водночас там вчувався цей американський гуркіт — це добре, тверде дзеленчання хвойдарні, яке могло виникнути лише на цьому континенті, в оксамитових борделях південного міста на річці. Мелодія наближалась до баса, бас здіймався й поглинав солов’я, виринав прекрасно скомпільований шквал, доки Ван Горнове одутле, порубцьоване обличчя скапувало потом на клавіатуру, а його натужені стогони плямували музику; Александра уявляла його руки такими собі білими, восковими машинами: фаланги й сухожилля натягувались і розслаблялись, напряму приєднані до прутиків, вусиків і струн піаніно, цей неймовірний, тужний голос одного гіперрозвиненого нігтя. Теми розпалися, веселка з’явилася знову, грозовий вал ущух до безневинного вітерцю, мелодія повторилася на нетипово високій мінорній ноті, досягнутій крізь недбалу серію спадних шостих, стишені акорди гримнули крізь синкопу, що розпалася на шматки.
Стихло все, окрім гудіння побитої рами піаніно.
— Фантастично, — сухо мовила Джейн Смарт.
— Так-так, справді, — кинулася до господаря по закінченні його потуг Зукі, розчулено кліпаючи. — Я ще не чула нічого подібного.
— Я мало не розплакалась, — щиро сказала Александра, бо він підняв у ній стільки спогадів і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іствікські відьми», після закриття браузера.