Читати книгу - "Українське письменство"

Тепер вона думала, як житимуть вони у Вороніжі, як весело буде їй вийти вночі на вулицю, де її Іван, ведучи за собою цілу юрму хлопців та дівчат, награватиме її улюблених пісень. А дівчата… Тут думка їй увірвалась, серце занило. Не знане їй досі почуття ревнощів уперше закралося їй у душу. Таке кохання!.. І от вона почала перебирати довгу лаву своїх подруг, які мали перехопити їй Іванове серце. «Ні, — вирішила вона кінець кінцем, — ні одна з них мене не варта! У кого з них такі очі, як у мене? У кого брови чорніші, у кого личко біліше від мого? Він повинен бути моїм…» І вона враз перевернулася на другий бік, і місяць уповні осяяв чудову голівку, відкинену набік від жару й томління.

І от ніби чує вона тихий дзвін музики в супроводі смутної витяжної пісні, і пізнає голос Івана. Не знаючи, чому вона злякалася і вся здригнулася, але биття серця не перешкодило їй розслухати слова відомої пісні:

Голос Івана мав у собі щось чаклунське, бо Маруся, вислухавши пісню, відчула, як непереможна якась сила тягне її до нього. Покоряючись цьому потягові, вона встала і тремтячими ніжками приступила до вікна. Під вікном стояв Іван, без шапки, з бандурою в руках.

— Що це ти надумався, Йване, грати об такій порі? — сказала Маруся немов з докором.

— Хотів побачити твої ясні очі, моє серденько.

— А що подумають хазяйські дочки?

— Не бійся, моя галочко, вони давно вже сплять. Дай же мені свою ручку.

— Нащо тобі моя рука?

— Так, подержу трохи… Може, на серці стане легше.

— А хіба в тебе тяжко на серці?

— Ох, тяжко, Марусенько, та й як іще тяжко. Відколи тебе побачив, то немов каменем мені заложило груди. Тільки тоді мені й весело, як дивлюся на твої ясні очі, як слухаю твої солов'їні речі.

«Як він мене любить! — думала тим часом Маруся. — Ні, то не може бути, щоб він колись проміняв мене на іншу. Дам уже йому руку… Таж він, бідолаха, так само об мені побивається, як я об ньому. Його й сон не бере! Тільки й думав, мабуть, що про мене».

— Іване, — сказала вона, — іди лишень спати.

— Хіба тобі немило, що я стою перед тобою?

— Та ні, Іване; тільки вже пізно.

— Дай ручку, то я й піду.

Маруся мовчки простягла йому свою руку і уже не мала сили її одірвати; його бажання так немов переливались їй у душу від одного дотику руки, і тепер вона ладна була простояти з ним аж до самого світу.

Іван, узявши Марусю за руку, не вдержався і обняв її, і тільки що хотів поцілувати її, почув за собою гомін.

Бондар Омелько, попрощавшись з своїми сусідами, проводжав старого Чайку спати в садок. Діди, підгулявши як слід, безперестану запевняли один одного у своїй приязні і цілувалися на кожному кроці. І враз наткнулися на другу пару, що обнімалася з другої, інакшої причини.

Маруся, ще недосвідчена в таких справах, як нічні стрівання, побачивши перед собою похмуре дідове обличчя та блискучу проти місяця лисину бондаря Омелька, так зніяковіла, що не похопилася висмикнути свою руку з Іванових і трималася за нього міцно, так ніби боялась утопитися.

— Е, добре, дитинко! — почав старий Чайка, що з превеликого дива довго не міг знайти мови і думав, що то йому з п’яних очей видалось, ніби він бачить об такій порі свою Марусю на самоті з парубком. От тобі й ходи на богомілля! Не вправились і назад повернутись, як узялися за женихання! Добре, добре, моя комашко! Е!

І